ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

У кутку вона помітила жінку, яка стояла осторонь, демонстративно склавши руки на грудях. Її сиве волосся ховалося під чорним шарфом.

Зморшкувате обличчя мадам Бабіну розпливлося в усмішці, оголюючи коричневі зуби. Ізабель була така рада бачити подругу, що мало не заридала.

— Мадам Бабіну, — прошепотіла Ізабель, міцно обіймаючи її.

— Думаю, ти вже можеш звати мене Мішлін, — відповіла та. На ній були завеликі чоловічі штани і фланелева сорочка. Вона торкнулася скривавленого обличчя Ізабель.

— Що вони з тобою зробили?

— Найгірше, на що були здатні, — відповіла вона, намагаючись говорити звичним голосом.

— Не думаю, — Мішлін секунду помовчала, а тоді нахилила голову Ізабель до відра, що стояло в них під ногами. У ньому була каламутна вода, яка вихлюпувалася за вінця, бо підлога хиталася під вагою стількох тіл. У відрі плавав дерев’яний черпак.

Читать дальше

— Пий. Поки ще є, — мовила вона.

Ізабель зачерпнула смердючої води. Мало не виблювавши, вона таки змусила себе випити. Дівчина випросталась, простягнула черпак Мішлін, яка допила решту, і витерла губи рукавом.

— Ми втрапили у справжню халепу, — сказала Мішлін.

— Мені шкода, що я втягнула вас у це, — відповіла Ізабель.

— Ти ні в що мене не втягувала, Жульєтт, — мовила Мішлін. — Я хотіла бути частиною цього.

Пролунав ще один свисток, і двері вагона зачинилися, зануривши їх у темряву. Потяг смикнувся. Люди падали один на одного, на підлогу. Немовлята верещали, а діти схлипували. Хтось мочився у відро. Цей сморід змішався із запахом поту і страху.

Мішлін обхопила рукою Ізабель. Вони вилізли на тюки сіна і всілися.

— Я Ізабель Розіньйоль, — прошепотіла вона. Темрява одразу проковтнула її ім’я. Якщо вона помре в цьому потязі, то нехай хоч хтось знає, хто вона така.

Мішлін зітхнула.

— Ти донька Жульєна та Мадлен.

— Ви знали це від самого початку?

— Так. У тебе мамині очі й батькова вдача.

— Його стратили, — мовила Ізабель. — Він сказав їм, що Соловей — це він.

Мішлін узяла її за руку.

— Ну звісно ж. Колись, коли ти станеш матір’ю, ти зрозумієш. Пам’ятаю, як я думала, що твої батьки не підходять один одному: тихий інтелектуал Жульєн і твоя жвава мати. Я думала, що в них немає нічого спільного. Але тепер знаю, що кохання часто буває саме таке. Знаєш, це все війна. Вона зламала його, як цигарку. Назавжди. Вона намагалася врятувати його. Щосили.

— Коли вона померла…

— Так. Замість того, щоб опанувати себе, він пиячив і цим робив ще гірше. Чоловік, яким він став, — зовсім не той, яким він був, — сказала Мішлін. — Деякі історії не мають щасливого фіналу. Навіть історії кохання. Мабуть, насамперед історії кохання.

Години тягнулися повільно. Потяг часто зупинявся, щоб підібрати ще жінок із дітьми або щоб перечекати бомбардування. Жінки допомагали одна одній чим могли.