ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Вода скінчилася, а діжка із сечею була переповнена. Коли потяг починав зупинятися, Ізабель бігла до вікон і намагалася крізь ґрати роздивитися, де вони, але бачила лише солдатів, собак, батоги… і жінок, яких гнали у вагони, наче худобу. Вони писали свої імена на шматках паперу чи тканині і пхали в щілини у стінах вагона, без надії сподіваючись, що так їх запам’ятають.

Другого дня всі вже були виснаженими, голодними й так хотіли пити, що мовчали, аби зберегти слину. Спека і сморід були нестерпні.

Бійся.

Хіба не це їй сказав Ґаетан? Тієї ночі в сараї В’янн попросила його передати їй ці слова.

Тоді Ізабель не зовсім зрозуміла суть, але точно розуміла тепер. Вона вважала себе непереможною.

Але що вона зробила б інакше, якби мала таку можливість?

— Нічого, — прошепотіла вона в темряву.

Вона зробила б усе це знову.

І це не кінець. Кожен день — це шанс на порятунок. Вона не могла здатися. Ніколи.

Потяг зупинився. Ізабель випросталась і розплющила затуманені очі. Усе тіло боліло після допитів. Вона почула грубі голоси й гавкіт собак. Свисток.

— Прокидайтеся, Мішлін, — сказала Ізабель, ніжно штовхнувши жінку.

Мішлін підвелася.

Сімдесят пасажирів — жінок і дітей — повільно виходили зі стану заціпеніння. Ті, що сиділи, почали вставати. Жінки інстинктивно трималися купи.

Ізабель здригнулась від болю, звівшись на ноги в тісних черевиках. Вона трималася за холодну руку Мішлін.

Гігантські двері вагона з грюкотом відчинилися. Сонячне світло засліпило всіх усередині. Ізабель одразу побачила офіцерів СС із собаками, що гарчали й гавкали. Вони вигукували накази в бік жінок із дітьми. Слова не завжди можна було розібрати, але суть не викликала сумнівів. «Злазь. Уперед. Шикуйтеся».

Жінки допомагали одна одній спуститися. Не відпускаючи руки Мішлін, Ізабель ступила на платформу.

Кийок ударив її по голові так сильно, що вона захиталась і впала навколішки.

— Уставай, — сказала якась жінка. — Ти мусиш.

Ізабель дозволила допомогти собі звестися на ноги. У голові паморочилося, і вона притулилася до тієї жінки. Мішлін зайшла з іншого боку та обхопила дівчину за талію.

Ліворуч від Ізабель свиснув батіг і розсік плоть на щоці жінки, яка тримала її. Кров текла з рани, але вона не зупинялася.

Жінки вишикувались у нерівні шеренги й рушили крізь відчинену браму, оточену колючим дротом. Попереду майоріла сторожова вежа.

Перед Ізабель з'явилися сотні чи навіть тисячі жінок, схожих на привидів, що рухаються на тлі якогось сірого фантастичного краєвиду. Вони були вкрай виснаженими, їхні впалі очі здавалися скляними, а волосся було коротко обстрижене. Одягнені вони були в брудні мішкуваті сукні. Дехто не мав взуття. Самі жінки та діти. Жодних чоловіків.

Читать дальше

Біля сторожової вежі вона побачила бараки.