ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Перед ними в багнюці лежало тіло жінки. Ізабель переступила через нього, надто слабка щоб подумати щось, окрім «не зупиняйся». Останню жінку, яка зупинилася, вдарили так сильно, що вона більше не підвелася.

Солдати виривали з їхніх рук валізи, знімали намиста, сережки та каблучки. Забравши в них усе цінне, їх завели в якусь кімнату. Вони заливались потом і мало не мліли від спраги. Жінка схопила Ізабель за руки й відтягла вбік. Перш ніж дівчина зрозуміла, що відбувається, її роздягли. Як і решту. Нігті шкрябали її спину. Усе волосся на її тілі поголили: пахви, голову, інтимні зони. Робили це так грубо, що пішла кров.

— Швидко!

Ізабель стояла поруч з іншими поголеними, змерзлими й роздягненими жінками. Її голова досі гула від ударів. А потім їх погнали до іншої будівлі.

Вона раптом згадала історії, які чула від МІ9 та «Бі-бі-сі». Розповіді про євреїв, яких труїли газом у концентраційних таборах.

Дівчина почала трохи панікувати, коли вони опинились у гігантській кімнаті з безліччю душових голівок.

Ізабель стала під однією з них. Вона несамовито тремтіла. Попри крик вартових, полонених і гавкіт собак, вона почула, як гуде вентиляційна система. Щось рухалося до них трубами.

Ось воно.

Двері гучно зачинилися.

Крижана вода потекла на Ізабель, проймаючи її до кісток. Однак усе швидко скінчилося, і їх знову кудись погнали. Марно намагаючись прикритися руками, вона долучилася до натовпу. Одну за одною їх обробили речовиною проти вошей. А тоді Ізабель видали неоковирну сукню, пару брудного чоловічого спіднього і два ліві черевики без шнурків.

Вона притиснула своє нове майно до липких грудей. Її заштовхали до схожого на сарай приміщення, заставленого дерев’яними нарами. Ізабель залізла на одні з них. Поруч лежали дев’ять інших жінок. Вона повільно одяглась, а тоді зупинила погляд на помості над нею.

— Мішлін? — прошепотіла вона.

— Я тут, Ізабель, — відповіла її подруга згори.

Ізабель була надто втомленою, щоб казати щось іще. Вона чула, як надворі ляскають шкіряні паски та свистять батоги, і як кричать жінки.

— Ласкаво просимо до Равенсбрюка, — сказала її сусідка.

Ізабель відчувала, як кістляве стегно цієї жінки торкається її ноги.

Вона заплющила очі, намагаючись абстрагуватися від звуків, запахів, страху і болю.

«Виживи», — подумала вона.

Просто виживи.

Серпень.

В’янн дихала якомога тихіше. У задусі спальні, яку вона колись ділила з Антуаном, кожен звук здавався надто гучним. Пружини скрипнули, коли фон Ріхтер перевернувся на свій бік. Вона спостерігала, як він дихає. Коли він почав хропіти, жінка відсунулась і відклеїла вологе простирадло від свого голого тіла.

За останні місяці В’янн дізналася, що таке справжній біль, сором і приниження. Утім, вона також навчилася виживати.