Очі здавалися чорними на тлі блідої шкіри, а вії були густі та довгі. Від недоїдання її волосся порідішало, але кучері досі лишилися. Вона надула пухкі губи.
— Слухай, мамо. Скільки ще ми будемо прикидатися?
Сум та гнів у її прекрасних очах краяв В’янн серце. Вочевидь, вона не могла нічого приховати від своєї доньки, яка через війну була позбавлена дитинства.
Що мала сказати мати своїй майже дорослій дитині про всю огиду цього світу? Як вона могла розповісти правду? Як вона могла розраховувати, що донька засуджуватиме її менше, ніж вона сама себе засуджує?
В’янн сіла поруч із Софі. Вона подумала про їхнє колишнє життя — про сміх, поцілунки, родинні вечері, Різдвяні ранки, перші слова.
— Я не дурна, — сказала Софі.
— Я ніколи не вважала тебе дурною, — вона глибоко вдихнула. — Я лише хотіла захистити вас.
— Від правди?
— Від усього.
— Це неможливо, — гірко відповіла Софі. — Хіба ти ще не зрозуміла? Рейчел немає. Сара мертва. Дідусь мертвий. Тітонька Ізабель… — її очі наповнилися слізьми. — І тато… коли ми востаннє отримували від нього звістку? Рік тому? Місяців вісім тому? Він уже, мабуть, теж мертвий.
— Твій батько живий. Як і тітка. Я відчула б, якби вони загинули, — вона поклала руку на серце. — Відчувала б отут.
— Серцем? Ти відчула б серцем?
В’янн знала, що війна, страх і відчай робили Софі більш цинічною, але все одно було важко за цим спостерігати.
— Як ти можеш так просто… іти до нього? Я бачила синці.
— Це моя війна, — відповіла В’янн тихо, ледве витримуючи сором.
— Тітонька Ізабель задушила б його уві сні.
— Так, — погодилася вона. — Ізабель — сильна жінка. А я — ні. Я просто… мати, яка намагається захистити дітей.
— Думаєш, ми хочемо, щоб ти рятувала нас такою ціною?
— Ти ще молода, — сказала В’янн, опустивши плечі. — Коли ти сама станеш матір’ю…
— Я ніколи нею не стану, — перебила Софі.
— Мені шкода, що я розчарувала тебе, Софі.
— Я хочу його вбити, — мовила Софі.
— Я теж.
— Ми могли б задушити його подушкою, коли він спатиме.
— Думаєш, я про це не мріяла? Але це надто небезпечно. Бек уже зник, і він жив у цьому будинку. Хочеш, щоб іще з одним офіцером таке сталося? Тоді вони точно не зводитимуть з нас очей, а нам це не потрібно.
Софі сумно кивнула.
— Я витримаю те, що зі мною робить фон Ріхтер, Софі. Але я не витримаю, якщо втрачу тебе чи Даніеля. Або якщо мене від вас заберуть. Чи якщо вас скривдять.
Софі не відводила погляду.
— Я ненавиджу його.
— Я теж, — прошепотіла В’янн. — Я теж.
— Сьогодні так спекотно. Думаю, це чудовий день, щоб поплавати, — сказала В’янн з усмішкою.
Реакцією був схвальний гамір.
В’янн вивела дітей із класної кімнати в притулку. Вона не відпускала їх далеко, поки вони йшли монастирем. Коли вони проходили повз кабінет настоятельки, двері відчинилися.
— Мадам Моріак, — усміхнулася матінка.






