ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Очі здавалися чорними на тлі блідої шкіри, а вії були густі та довгі. Від недоїдання її волосся порідішало, але кучері досі лишилися. Вона надула пухкі губи.

— Слухай, мамо. Скільки ще ми будемо прикидатися?

Сум та гнів у її прекрасних очах краяв В’янн серце. Вочевидь, вона не могла нічого приховати від своєї доньки, яка через війну була позбавлена дитинства.

Що мала сказати мати своїй майже дорослій дитині про всю огиду цього світу? Як вона могла розповісти правду? Як вона могла розраховувати, що донька засуджуватиме її менше, ніж вона сама себе засуджує?

В’янн сіла поруч із Софі. Вона подумала про їхнє колишнє життя — про сміх, поцілунки, родинні вечері, Різдвяні ранки, перші слова.

— Я не дурна, — сказала Софі.

— Я ніколи не вважала тебе дурною, — вона глибоко вдихнула. — Я лише хотіла захистити вас.

— Від правди?

— Від усього.

— Це неможливо, — гірко відповіла Софі. — Хіба ти ще не зрозуміла? Рейчел немає. Сара мертва. Дідусь мертвий. Тітонька Ізабель… — її очі наповнилися слізьми. — І тато… коли ми востаннє отримували від нього звістку? Рік тому? Місяців вісім тому? Він уже, мабуть, теж мертвий.

— Твій батько живий. Як і тітка. Я відчула б, якби вони загинули, — вона поклала руку на серце. — Відчувала б отут.

— Серцем? Ти відчула б серцем?

В’янн знала, що війна, страх і відчай робили Софі більш цинічною, але все одно було важко за цим спостерігати.

— Як ти можеш так просто… іти до нього? Я бачила синці.

— Це моя війна, — відповіла В’янн тихо, ледве витримуючи сором.

— Тітонька Ізабель задушила б його уві сні.

— Так, — погодилася вона. — Ізабель — сильна жінка. А я — ні. Я просто… мати, яка намагається захистити дітей.

— Думаєш, ми хочемо, щоб ти рятувала нас такою ціною?

— Ти ще молода, — сказала В’янн, опустивши плечі. — Коли ти сама станеш матір’ю…

— Я ніколи нею не стану, — перебила Софі.

— Мені шкода, що я розчарувала тебе, Софі.

— Я хочу його вбити, — мовила Софі.

— Я теж.

— Ми могли б задушити його подушкою, коли він спатиме.

— Думаєш, я про це не мріяла? Але це надто небезпечно. Бек уже зник, і він жив у цьому будинку. Хочеш, щоб іще з одним офіцером таке сталося? Тоді вони точно не зводитимуть з нас очей, а нам це не потрібно.

Софі сумно кивнула.

— Я витримаю те, що зі мною робить фон Ріхтер, Софі. Але я не витримаю, якщо втрачу тебе чи Даніеля. Або якщо мене від вас заберуть. Чи якщо вас скривдять.

Софі не відводила погляду.

— Я ненавиджу його.

— Я теж, — прошепотіла В’янн. — Я теж.

— Сьогодні так спекотно. Думаю, це чудовий день, щоб поплавати, — сказала В’янн з усмішкою.

Реакцією був схвальний гамір.

В’янн вивела дітей із класної кімнати в притулку. Вона не відпускала їх далеко, поки вони йшли монастирем. Коли вони проходили повз кабінет настоятельки, двері відчинилися.

— Мадам Моріак, — усміхнулася матінка.