— Мамо, ходімо швидше.
— Софі, я…
— Негайно!
— Ходімо, Даніелю. Здається, вона не жартує.
Він потягнувся до неї. Хлопчик уже був надто великий, щоб носити його на руках, тож вона міцно обійняла його й відпустила. В’янн дістала єдиний одяг, що пасував йому за розміром — парусинові штани та светр, який вона зв’язала з такої цінної синьої вовни. Коли він одягнувся, жінка взяла його за руку і повела у вітальню. Парадні двері були відчинені.
Калатали дзвони. Церковні дзвони. Ніби десь грала музика. «Марсельєза»? О дев’ятій ранку у вівторок?
Софі стояла надворі під яблунею. Повз будинок крокував стрій нацистів. Далі пішла техніка. Танки й вантажівки їхали одне за одним і здіймали навколо куряву.
Чорний «Сітроен» зупинився на узбіччі. З нього вийшов фон Ріхтер і рушив до неї. Його черевики були брудні, очі ховалися за темними окулярами, а губи злісно стислись у тонесеньку лінію.
— Мадам Моріак.
— Штурмбанфюрере.
— Ми залишаємо ваше вбоге містечко.
Вона мовчала. Якби вона відкрила рот, то сказала б щось таке, за що її вбили б.
— Війна ще не скінчилася, — прошипів він, але вона чомусь не була в цьому впевнена.
Його погляд ковзнув по Софі й зупинився на Даніелі.
В’янн не рухалася. Її обличчя не виражало жодних емоцій.
Він глянув на неї. Свіжий синець на її щоці змусив його посміхнутись.
— Фон Ріхтер! — гукнув хтось. — Облиш уже свою французьку хвойду.
— Знаєш, ти справді була моєю хвойдою.
Вона зціпила зуби, щоб нічого йому не відповісти.
— Я тебе забуду, — він нахилився ближче. — Цікаво, чи забудеш мене ти.
Він зайшов у будинок і повернувся зі своєю шкіряною валізою. Більше не дивлячись на неї, він сів у машину та зачинив за собою дверцята.
Щоб не впасти, В’янн ухопилася за хвіртку.
— Вони йдуть, — сказала Софі.
Ноги В’янн підкосилися. Вона впала на коліна.
— Він пішов.
Софі стала навколішки біля В’янн і міцно її обійняла.
Босоногий Даніель стрімголов біг до них.
— І я! — кричав він. — Я теж хочу обійматися! — він кинувся на них так сильно, що вони всі попадали на суху траву.
Упродовж останнього місяця, відколи німці залишили Карріву, хороші новини про перемоги Альянсу приходили звідусіль, але війна ще не скінчилася. Німеччина не капітулювала. З вікон нарешті можна було зняти завіси. Однак В’янн не могла розслабитися. Після того як поїхав фон Ріхтер (вона більше ніколи не вимовить уголос його імені, але не може перестати про нього думати), її охопило хвилювання за Ізабель, Рейчел та Антуана. Вона писала Антуанові листи майже щодня і вистоювала в чергах, аби їх відіслати, хоч Червоний Хрест і повідомляв, що пошта не доходить. Вони не отримували від нього звісток уже понад рік.
Читать дальше
— Ти знову ходиш туди-сюди, мамо, — сказала Софі. Вона сиділа на дивані, притиснувшись до Даніеля. Між ними лежала розгорнута книга.






