ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Ваша компанія, схоже, у досить веселому настрої для пісні.

— Не в таку спеку, матінко, — вона взяла настоятельку під руку. — Ходімо з нами на ставок.

— Чудова ідея цього вересневого дня.

— Тримайтесь один за одним, — сказала В’янн дітям, коли вони вийшли на дорогу. Дітлахи одразу вишикувались вервечкою. В’янн затягла пісню, і вони вмить її підхопили. Голосно співаючи, вони плескали в долоні та підстрибували.

Цікаво, чи вони взагалі помічали зруйновані будинки? Купи брухту, які колись були чиїмись домами? Чи, може, хаос став природною та невід’ємною частиною їхнього дитинства?

Читать дальше

Даніель, як завжди, тримав В’янн за руку. Він боявся надовго від неї відходити. Це засмучувало жінку. Вона не знала, чи ще якась частина його пам’ятає все, що він втратив — матір, батька, сестру. Вона хвилювалася, що коли він спить і притискається до неї, то знову стає Арі.

В’янн плеснула в долоні.

— Діти, переходьте дорогу уважно. Софі, ти за старшу.

Діти обережно перейшли вулицю і побігли вгору по схилу до широкого ставка, який був одним з улюблених місць В’янн. Тут Антуан уперше її поцілував.

На березі учні почали роздягатися. За кілька секунд вони вже були у воді.

Вона глянула на Даніеля:

— Не хочеш погратися у воді зі своєю сестрою?

Даніель прикусив нижню губу, дивлячись, як діти хлюпаються в ставку.

— Не знаю…

— Можеш не плавати, якщо не хочеш. Можеш просто намочити ноги.

Він задумався. Потім відпустив її руку та пішов до Софі.

— Він досі не відходить від тебе, — сказала матінка.

— А ще в нього нічні жахіття.

В’янн хотіла додати: «Бачить Бог, у мене теж», але раптом її почало сильно нудити. Вона пробурмотіла: «Вибачте», — і побігла по густій траві до переліска, де нахилилась і виблювала. У її шлунку майже нічого не було, але нудота не припинялися.

Вона відчула, як рука настоятельки ніжно гладить її по спині.

В’янн випросталась. Вона спробувала всміхнутися.

— Пробачте. Я не… — вона замовкла. Правда мало не збила її з ніг. Жінка повернулася до матінки: — Я блювала і вчора вранці.

— О ні, В’янн. Дитина?

В’янн не знала, плакати, кричати чи лаяти Бога. Вона стільки молила його про ще одну дитину.

Але не тепер.

Не

від нього

.

В’янн не спала цілий тиждень. Вона була втомленою і наляканою. Ранкова нудота посилювалась.

Вона сиділа на ліжку, дивлячись на Даніеля. Він уже виріс зі своєї піжами. Худенькі зап’ястки та щиколотки стирчали з рукавів і штанин. На відміну від Софі, він ніколи не скаржився на голод, на те, що доводиться читати при свічці, на огидний хліб. Він не пам’ятав іншого.

— Агов, капітане Ден, — сказала вона, відкинувши вологі чорні кучері з його очей. Він перевернувся на спину і всміхнувся їй своїм беззубим ротиком.

— Мамо, мені снилися цукерки.

Двері спальні різко відчинилися. На порозі з’явилася захекана Софі.