ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

На полиці над каміном стояло кілька світлин, які В'янн принесла з підвалу в сараї. Вона хотіла знову створити в Le Jadrin домашню атмосферу.

— Мамо?

Голос Софі повернув В’янн до тями.

— Він повернеться, — сказала Софі. — Як і тітонька Ізабель.

— Так.

— Що ми скажемо татові? — спитала Софі. З її погляду В’янн зрозуміла, що вона вже давно хотіла спитати про це.

В’янн поклала руку на свій досі плаский живіт. Жодних ознак вагітності не було, але вона добре знала своє тіло. Усередині неї росло життя. Залишивши вітальню, вона відчинила парадні двері і боса вийшла на порослі м’яким мохом сходи. Намагаючись не наступити на гострий камінь, жінка пішла на дорогу й рушила в місто.

На кладовище праворуч від неї два місяці тому впала бомба. На землі лежали розбиті кам’яні плити. Скрізь були великі вирви. Стукаючи кістками від вітру, з гілок звисали скелети.

Десь далеко дорогою йшов чоловік.

Вона ще багато років запитуватиме себе, що витягло її з дому цього спекотного осіннього дня саме в цю хвилину. Утім, вона знала відповідь.

Антуан.

Вона побігла, забувши про свої босі ноги. Лише опинившись за пару кроків від нього, вона різко зупинилася. Йому вистачить одного погляду, щоб зрозуміти, що її збезчестив інший чоловік.

— В’янн, — сказав він голосом, який вона ледве впізнала. — Я втік.

Він так змінився. Риси обличчя загострилися, а волосся посивіло. Запалі щоки та підборіддя вкривала біла щетина. Він був неймовірно худим. Ліва рука звисала під дивним кутом. Ніби була зламана, а тоді неправильно зрослася.

Він так само думав про неї. Вона бачила це в його очах.

Його ім’я зірвалося з її вуст.

— Антуан…

В’янн відчула, як по її щоках течуть сльози. Він теж плакав. Вона підійшла й поцілувала його. Коли він відхилився, вона побачила чоловіка, якого не знала раніше.

— Я можу краще, — сказав він.

Жінка взяла його за руку. Більш за все на світі вона хотіла притулитися до нього, відчути їхній зв’язок, але сором від того, що вона пережила, звів між ними стіну.

— Я думав про тебе щоночі, — мовив він дорогою додому. — Уявляв тебе в нашому ліжку в тій білій нічній сорочці… Я знав, що тобі самотньо, як і мені.

В’янн не могла вимовити і слова.

— Я тримався завдяки твоїм листам і посилкам.

Біля зламаної хвіртки

Le Jardin

він зупинився.

Вона раптом поглянула на будинок його очима. Хвіртка, що тримається на петлі, розбита стіна, мертва яблуня, на який замість червоних фруктів висять брудні клапті тканини.

Він штовхнув хвіртку.

— Чекай, — сказала вона.

Вона має сказати йому зараз. Потім буде надто пізно. Усе місто знало, що нацисти жили в будинку В’янн. Він почує плітки. Якщо за вісім місяців народиться дитина, люди щось запідозрять.

— Без тебе було важко, — почала вона, намагаючись дібрати потрібні слова. —

Le Jardin

поруч з аеродромом.