На полиці над каміном стояло кілька світлин, які В'янн принесла з підвалу в сараї. Вона хотіла знову створити в Le Jadrin домашню атмосферу.
— Мамо?
Голос Софі повернув В’янн до тями.
— Він повернеться, — сказала Софі. — Як і тітонька Ізабель.
— Так.
— Що ми скажемо татові? — спитала Софі. З її погляду В’янн зрозуміла, що вона вже давно хотіла спитати про це.
В’янн поклала руку на свій досі плаский живіт. Жодних ознак вагітності не було, але вона добре знала своє тіло. Усередині неї росло життя. Залишивши вітальню, вона відчинила парадні двері і боса вийшла на порослі м’яким мохом сходи. Намагаючись не наступити на гострий камінь, жінка пішла на дорогу й рушила в місто.
На кладовище праворуч від неї два місяці тому впала бомба. На землі лежали розбиті кам’яні плити. Скрізь були великі вирви. Стукаючи кістками від вітру, з гілок звисали скелети.
Десь далеко дорогою йшов чоловік.
Вона ще багато років запитуватиме себе, що витягло її з дому цього спекотного осіннього дня саме в цю хвилину. Утім, вона знала відповідь.
Антуан.
Вона побігла, забувши про свої босі ноги. Лише опинившись за пару кроків від нього, вона різко зупинилася. Йому вистачить одного погляду, щоб зрозуміти, що її збезчестив інший чоловік.
— В’янн, — сказав він голосом, який вона ледве впізнала. — Я втік.
Він так змінився. Риси обличчя загострилися, а волосся посивіло. Запалі щоки та підборіддя вкривала біла щетина. Він був неймовірно худим. Ліва рука звисала під дивним кутом. Ніби була зламана, а тоді неправильно зрослася.
Він так само думав про неї. Вона бачила це в його очах.
Його ім’я зірвалося з її вуст.
— Антуан…
В’янн відчула, як по її щоках течуть сльози. Він теж плакав. Вона підійшла й поцілувала його. Коли він відхилився, вона побачила чоловіка, якого не знала раніше.
— Я можу краще, — сказав він.
Жінка взяла його за руку. Більш за все на світі вона хотіла притулитися до нього, відчути їхній зв’язок, але сором від того, що вона пережила, звів між ними стіну.
— Я думав про тебе щоночі, — мовив він дорогою додому. — Уявляв тебе в нашому ліжку в тій білій нічній сорочці… Я знав, що тобі самотньо, як і мені.
В’янн не могла вимовити і слова.
— Я тримався завдяки твоїм листам і посилкам.
Біля зламаної хвіртки
Le Jardin
він зупинився.
Вона раптом поглянула на будинок його очима. Хвіртка, що тримається на петлі, розбита стіна, мертва яблуня, на який замість червоних фруктів висять брудні клапті тканини.
Він штовхнув хвіртку.
— Чекай, — сказала вона.
Вона має сказати йому зараз. Потім буде надто пізно. Усе місто знало, що нацисти жили в будинку В’янн. Він почує плітки. Якщо за вісім місяців народиться дитина, люди щось запідозрять.
— Без тебе було важко, — почала вона, намагаючись дібрати потрібні слова. —
Le Jardin
поруч з аеродромом.






