ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Німці звернули на це увагу. Тут жило двоє офіцерів…

Парадні двері з грюкотом відчинилися.

— Тату! — до них через подвір’я бігла Софі.

Антуан незграбно став на одне коліно і, розкинувши руки, обійняв її.

В’янн відчувала, як її огортає біль. Він удома, як вона і мріяла, але вона знала, що так, як раніше, уже бути не може. Він змінився. Вона змінилася. Вона поклала руку собі на живіт.

— Ти така доросла, — сказав Антуан доньці. — Коли я їхав, тут жила маленька дівчинка, а тепер — молода жінка. Ти маєш розповісти все, що я пропустив.

Софі глянула на В’янн.

— Не думаю, що варто говорити про війну. Ніколи. Вона скінчилася.

Софі хотіла, щоб В’янн збрехала.

У дверях з’явився Даніель, одягнений у короткі штанці, червоний в’язаний светр і поношені черевики. Притискаючи до грудей книжку, він насупився, зістрибнув зі сходів і рушив до них.

— А хто цей гарненький юнак? — спитав Антуан.

— Я Даніель, — відповів хлопчик. — А хто ви?

— Я тато Софі.

Очі Даніеля розширились від подиву. Він випустив з рук книгу і кинувся до Антуана з криками:

— Тату! Ти повернувся!

Антуан пригорнув і підняв дитину на руки.

— Потім поясню, — сказала В’янн. — А тепер ходімо в дім святкувати.

В’янн тисячу разів уявляла, як її чоловік повертається з війни. Спочатку вона малювала у своїй уяві, як він кидає валізу і підхоплює її своїми великими сильними руками.

А тоді в її домі оселився Бек, змусивши її відчувати щось таке, що вона досі відмовлялася визнавати. Коли він розповів їй про ув’язнення Антуана, її очікування змінилися. Вона уявляла чоловіка схудлим, у лахмітті, але все одно тим самим Антуаном.

Читать дальше

Однак чоловік за столом був чужим. Він низько схилився над тарілкою і склав навколо неї руки. Він обгризав кожну кістку, ніби їжу мали от-от забрати. Коли до нього дійшло, який вигляд він має збоку, він зашарівся і тихо перепросив.

Даніель не замовкав, а Софі та В’янн уважно вивчали того, хто був тінню Антуана. Він здригався від кожного звуку й дотику. Біль у його очах було неможливо не помітити.

Після вечері, поки В’янн мила посуд, він уклав дітей у ліжко. Вона зраділа можливості побути без нього, відчуваючи через це ще сильнішу провину. Він був її чоловіком, коханням усього її життя, але коли він торкався її, їй хотілося втекти. Тепер, стоячи біля вікна їхньої спальні, вона нервово чекала на нього.

Він підійшов ззаду. В’янн відчула його руки на своїх плечах, чула, як він дихає. Вона так хотіла притулитися до нього, але не могла. Його долоні пестили її плечі, руки, а тоді спустились на стегна. Потім він ніжно розвернув її обличчям до себе.

Антуан опустив комір її халата і поцілував плече.

— Ти така худа, — сказав він хрипким голосом, сповненим пристрасті і ще чогось. Чогось нового. Мабуть, утрати.