ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Як порівняти із зимою, я набрала вагу, — відповіла вона.

— Так, — сказав він. — Я теж.

— Як ти втік?

— Коли вони почали програвати війну, стало… важко. Мене так сильно били, що я перестав відчувати ліву руку. Я вирішив, що краще хай застрелять мене при спробі втечі, ніж закатують до смерті. Коли ти готовий померти, план виникає сам собою.

Час розказати йому правду. Може, він зрозуміє, що зґвалтування — це теж тортури. Що вона теж була полоненою. Це не її провина. Вона вірила, що він зрозуміє, але навряд чи в цій ситуації річ була в провині.

Він обхопив її обличчя і підняв підборіддя.

Поцілунок був сповнений суму. Це було наче вибачення, нагадування про те, що вони колись мали. Коли він роздягав її, вона тремтіла. Вона бачила червоні сліди та його тілі, глибокі шрами на лівій руці.

Вона знала, що Антуан не скривдить її, але все одно їй було страшно.

— У чому річ, В’янн?

Вона дивилася на ліжко. Їхнє ліжко. Але могла думати лише про нього. Фон Ріхтера.

— П-поки тебе не було…

— Нам обов’язково про це говорити?

Вона хотіла зізнатися в усьому, плакати в його обіймах, почути, що все буде гаразд. Але як щодо Антуана? Він теж пройшов крізь пекло. Шрами на його грудях були схожі на сліди від батога.

Він кохав її. Вона відчувала це.

Але він чоловік. Якщо вона скаже, що її зґвалтували і тепер в ній росте дитина, це знищить його. З часом він спитає, чи вона могла зупинити фон Ріхтера. А може, колись поцікавиться, чи їй сподобалося.

Вона могла б розповісти йому про Бека, навіть про те, що вбила його, але вона не могла зізнатися Антуанові, що її ґвалтували. Дитина народиться раніше. Діти часто народжувались на місяць раніше.

Вона не знала, чи ця таємниця зрештою розлучить їх.

— Я могла б розповісти тобі все, — сказала вона тихо. Сльози сорому, утрати та кохання заливали її обличчя. — Я могла б розповісти про німецьких офіцерів, які жили тут, про те, яким важким було життя, про те, як ми ледве виживали, про те, як Сара померла в мене на очах, як мужньо поводилася Рейчел, коли вони запхали її у вагон для худоби, і як я пообіцяла врятувати Арі. Я могла б розповісти, як загинув мій батько, а Ізабель заарештували та депортували… але, думаю, ти все це знаєш. —

пробач мені, Господи

. — То може, й на варто про це говорити. Може… — вона побачила червоний рубець на його лівому біцепсі. — Можливо, краще забути минуле та рухатися далі.

Він поцілував її.

— Я кохаю тебе, В’янн.

Вона заплющила очі, чекаючи, що від його дотику її тіло оживе, але, коли вони злилися, як робили це безліч разів, вона нічого не відчула.

— Я теж тебе кохаю, Антуане, — вона щосили намагалася не плакати.

Холодний вечір листопада. Антуан повернувся майже два місяці тому.

Від Ізабель не було жодної звістки.

В’янн не могла заснути.