ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Леді та джентльмени, а також діти, кістляві кролі й курчата, що тхнуть лайном…

Даніель захихотів за простирадлом, а Софі шикнула на нього.

— У найкращих паризьких традиціях я представляю вам дует «

Le Jardin

». Головну партію виконує мадемуазель Моріак. — Він ефектно смикнув простирадло, за яким було сховано нерівну дерев’яну платформу. На ній стояли Софі і Даніель. На обох були покривала, що правили за плащі, та корони з якогось блискучого металу, до яких вони приклеїли гарненькі камінці і шматочки кольорового скла.

— Привіт, мамо! — помахав Даніель.

— Тс-с-с, — перебила його Софі. — Усе пам’ятаєш?

Даніель серйозно кивнув.

Вони взялися за руки та обережно повернулися до В’янн, похитуючись на дерев’яному настилі.

Антуан підніс до рота сріблясту губну гармоніку й видав сумну ноту. Вона надовго зависла в повітрі. А тоді він заграв.

Софі заспівала високим чистим голосом.

— Брате Якове, брате Якове…

Вона присіла, Даніель підстрибнув і затягнув:

— Чи ти спиш? Чи ти спиш?

В’янн засміялася і затулила рота рукою.

Діти співали далі. В’янн бачила, якою щасливою була Софі: вона знову грала цю маленьку виставу для своїх батьків — колись таку звичну для них усіх річ. А яким зосередженим був на своїй ролі Даніель!

Це було надзвичайно просто й водночас чарівно. Як уривок із колишнього життя.

Радість струменіла всередині В’янн.

«Усе буде добре», — подумала вона, дивлячись на Антуана. Вона сиділа в тіні дерева, яке посадив її прапрадід, а повітря наповнювали голоси їхніх дітей. «Усе буде добре», — думала вона, наче намагаючись переконати свою другу половину.

Коли пісня скінчилася, В’янн несамовито зааплодувала. Діти ефектно вклонилися. Даніель, заплутавшись у простирадлі, упав на траву і зі сміхом підвівся. В’янн засипала дітей поцілунками та компліментами.

— Яка чудова ідея, — сказала вона Софі. Її очі були повні любові та гордості.

— Я був дуже зосередженим, мамо, — гордо заявив Даніель.

В’янн не могла їх відпустити. Майбутнє, яке вона уявила, гріло її душу.

— Це ми з татом усе придумали, — сказала Софі. — Як раніше, мамо.

— Я теж допомагав, — мовив Даніель, надимаючи маленькі груди.

Вона засміялася.

— Ви неймовірно співали і…

— В’янн, — покликав її Антуан.

Читать дальше

Вона не могла відвести очей від усмішки Даніеля.

— Ти довго вчив слова?

— Мамо, — сказала Софі тихо. — Хтось прийшов.

В’янн озирнулась.

Антуан стояв біля задніх дверей із двома чоловіками. Обидва були вбрані в зношені чорні костюми та чорні берети. Один із них тримав затертий портфель.

— Софі, наглянь хвилинку за братом, — сказав Антуан дітям. — Нам треба поговорити з цими мсьє, — він поклав руку В’янн на поперек і допоміг їй підвестися. Вони мовчки зайшли в будинок.

Коли двері зачинилася, чоловіки звернулися до В’янн.