ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Я Натаніель Лернер, — сказав старший. У нього було сиве волосся і шкіра чайного кольору. Старечі пігментні плями вкривали його щоки.

— А я рабин Горовіц, — назвався другий чоловік.

— Чим ми можемо вам допомогти? — спитала В’янн.

— Ми прийшли по Арі де Шамплейна, — тихо сказав рабин. — У нього є родичі в Америці — у Бостоні, — і вони зв’язалися з нами.

В’янн упала б, якби Антуан її не втримав.

— Ми розуміємо, що ви самотужки врятували дев’ятнадцять дітей з єврейських родин. І це при тому, що у вас мешкали німецькі офіцери. Це вражає, мадам.

— Це героїзм, — додав рабин.

Антуан поклав руку В’янн на плече.

— Рейчел була моєю найкращою подругою, — мовила вона. — Я намагалася допомогти їй втекти до вільної зони, щоб уникнути депортації, але…

— Її доньку вбили, — сказав Лернер.

— Звідки ви знаєте?

— Це наша робота. Збирати історії та об’єднувати родини, — відповів він. — Ми поговорили з кількома жінками, які були з Рейчел в Аушвіці. На жаль, вона не витримала там і місяця. Її чоловіка, Марка, вбили в шталагу 13А. Йому пощастило менше, ніж вашому чоловіку.

В’янн не відповіла. Вона розуміла, що чоловіки дають їй час оговтатись.

— Даніель — Арі народився за тиждень до того, як Марк вирушив на війну. Він не пам’ятає своїх батьків. Найбезпечніше було змусити його повірити, що він мій син.

— Але він не ваш син, мадам, — Лернер говорив м’яко, але його слова були наче удари батога.

— Я пообіцяла Рейчел урятувати його, — сказала вона.

— І ви це зробили. Але настав час повернути Арі його рідним.

— Він цього не зрозуміє, — відповіла вона.

— Може й ні, — мовив Лернер. — Та все ж.

В’янн шукала Антуанової підтримки.

— Ми любимо його. Він член нашої родини. Він має лишитися з нам. Ти ж хочеш, щоб він лишився, Антуане?

Її чоловік похмуро кивнув.

Вона повернулася до чоловіків.

— Ми могли б усиновити його, виростити як свого. Але у єврейських традиціях. Ми скажемо йому, хто він, і водитимемо в синагогу…

— Мадам, — зітхнув Лернер.

Рабин підійшов до В’янн і взяв її за руки.

— Ми знаємо, що ви любите його, і він любить вас. Ми знаємо, що Арі надто юний, щоб усе це зрозуміти. Що він плакатиме й сумуватиме за вами — можливо роками.

— Але ви все одно хочете його забрати.

— Ви думаєте про розбите серце одного хлопчика. Я ж думаю про горе мого народу. Розумієте? — його обличчя зблідло. — Ця війна вбила мільйони євреїв, мадам. Мільйони. Ціле покоління загинуло. Тим із нас, хто вижив, потрібно згуртуватися, аби відродитись. Здається, що коли один маленький хлопчик не пам’ятатиме, хто він, це не так страшно, але для нас він — майбутнє. Ми не можемо дозволити вам виховувати його в чужій вам релігії. Арі мусить бути зі своїм народом. Його мати хотіла б цього.

В’янн подумала про людей, яких бачила в готелі «Лютеція».