ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Про тих скелетів із наляканими очима, про всипану фотографіями стіну.

Мільйони загинули.

Ціле покоління.

Як вона могла відмовити рабину? Завадити Арі возз’єднатися зі своїм народом, з його родиною? Вона була готовою битися на смерть за своїй дітей. Але тут битися не було з ким. Обидві сторони багато втратили.

— Хто його забере? — спитала вона, і її голос зірвався.

— Двоюрідна сестра його матері. У неї одинадцятирічна донька та шестирічний син. Вони любитимуть Арі як рідного.

В’янн не мала сил, навіть щоб кивнути чи витерти сльози.

— Може, вони присилатимуть мені фото?

Рабин глянув на неї.

— Щоб почати нове життя, він мусить забути вас, мадам.

В'янн знала, що він має рацію.

— Коли ви його заберете?

— Зараз, — сказав Лернер.

Зараз.

— І ми нічого не можемо вдіяти? — спитав Антуан.

— Ні, мсьє, — відповів рабин. — Арі має повернутися до свого народу. Йому пощастило, у нього є живі родичі.

В’янн відчула, як Антуан узяв її за руку. Він повів її до сходів, однак ноги відмовлялися слухатися.

У спальні її сина (ні, не її) вона ходила наче сновида, збираючи його одяг та нечисленні речі. Стару плюшеву мавпу, шматок закам'янілого дерева, який він знайшов біля річки минулого літа, і ковдрочку, яку В'янн зшила з одягу, що був для нього замалий. На одному боці ковдри вона вишила: «Даніелю з любов’ю від мами, тата і Софі».

Читать дальше

Уперше прочитавши це, він спитав: «А тато повернеться?» Вона кивнула і сказала, що рідні люди завжди знаходять шлях додому.

— Я не хочу втрачати його. Не можу…

Антуан міцно обійняв її, і вона розридалася. Коли В’янн нарешті заспокоїлася, він прошепотів:

— Ти сильна. Ми мусимо триматися. Ми любимо його, але він не наш.

Вона так утомилася бути сильною. Скільки ще втрат вона зможе пережити?

— Хочеш, я йому скажу? — спитав Антуан.

Вона дуже цього хотіла, але це мусила зробити мати.

Вона склала речі хлопчика в полотняний рюкзак і вийшла з кімнати без Антуана. Їй знадобилися всі її сили, щоб просто дихати і рухатися. Вона зайшла до своєї спальні й дістала із шафи маленьке фото, на якому були зображені вони з Рейчел. Це був єдиний знімок Рейчел, який вона мала. Його зробили десять чи дванадцять років тому. Вона написала на звороті їхні імена, сховала фото в рюкзак і вийшла з кімнати. Не звертаючи уваги на чоловіків, вона вийшла на заднє подвір’я, де діти — досі в простирадлах та коронах — гралися на саморобній сцені.

Троє чоловіків ішли за нею.

Софі глянула на них.

— Мамо?

Даніель сміявся. Цікаво, чи довго вона пам’ятатиме цей звук? Не досить довго. Спогади — навіть найкращі — з часом блякнуть.

— Даніелю… — вона відкашлялася й повторила знову: — Даніелю, підійди, будь ласка.

— Що сталося, мамо? — спитала Софі. — Ти наче плакала.

Вона підійшла ближче, стискаючи в руках рюкзак.

— Даніелю.

Він усміхнувся їй.