Про тих скелетів із наляканими очима, про всипану фотографіями стіну.
Мільйони загинули.
Ціле покоління.
Як вона могла відмовити рабину? Завадити Арі возз’єднатися зі своїм народом, з його родиною? Вона була готовою битися на смерть за своїй дітей. Але тут битися не було з ким. Обидві сторони багато втратили.
— Хто його забере? — спитала вона, і її голос зірвався.
— Двоюрідна сестра його матері. У неї одинадцятирічна донька та шестирічний син. Вони любитимуть Арі як рідного.
В’янн не мала сил, навіть щоб кивнути чи витерти сльози.
— Може, вони присилатимуть мені фото?
Рабин глянув на неї.
— Щоб почати нове життя, він мусить забути вас, мадам.
В'янн знала, що він має рацію.
— Коли ви його заберете?
— Зараз, — сказав Лернер.
Зараз.
— І ми нічого не можемо вдіяти? — спитав Антуан.
— Ні, мсьє, — відповів рабин. — Арі має повернутися до свого народу. Йому пощастило, у нього є живі родичі.
В’янн відчула, як Антуан узяв її за руку. Він повів її до сходів, однак ноги відмовлялися слухатися.
У спальні її сина (ні, не її) вона ходила наче сновида, збираючи його одяг та нечисленні речі. Стару плюшеву мавпу, шматок закам'янілого дерева, який він знайшов біля річки минулого літа, і ковдрочку, яку В'янн зшила з одягу, що був для нього замалий. На одному боці ковдри вона вишила: «Даніелю з любов’ю від мами, тата і Софі».
Читать дальше
Уперше прочитавши це, він спитав: «А тато повернеться?» Вона кивнула і сказала, що рідні люди завжди знаходять шлях додому.
— Я не хочу втрачати його. Не можу…
Антуан міцно обійняв її, і вона розридалася. Коли В’янн нарешті заспокоїлася, він прошепотів:
— Ти сильна. Ми мусимо триматися. Ми любимо його, але він не наш.
Вона так утомилася бути сильною. Скільки ще втрат вона зможе пережити?
— Хочеш, я йому скажу? — спитав Антуан.
Вона дуже цього хотіла, але це мусила зробити мати.
Вона склала речі хлопчика в полотняний рюкзак і вийшла з кімнати без Антуана. Їй знадобилися всі її сили, щоб просто дихати і рухатися. Вона зайшла до своєї спальні й дістала із шафи маленьке фото, на якому були зображені вони з Рейчел. Це був єдиний знімок Рейчел, який вона мала. Його зробили десять чи дванадцять років тому. Вона написала на звороті їхні імена, сховала фото в рюкзак і вийшла з кімнати. Не звертаючи уваги на чоловіків, вона вийшла на заднє подвір’я, де діти — досі в простирадлах та коронах — гралися на саморобній сцені.
Троє чоловіків ішли за нею.
Софі глянула на них.
— Мамо?
Даніель сміявся. Цікаво, чи довго вона пам’ятатиме цей звук? Не досить довго. Спогади — навіть найкращі — з часом блякнуть.
— Даніелю… — вона відкашлялася й повторила знову: — Даніелю, підійди, будь ласка.
— Що сталося, мамо? — спитала Софі. — Ти наче плакала.
Вона підійшла ближче, стискаючи в руках рюкзак.
— Даніелю.
Він усміхнувся їй.






