ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Хочеш, щоб ми ще раз заспівали, мамо? — спитав він, поправивши корону.

— Даніелю, можеш підійти до мене? — знову сказала вона. Він підбіг, притримуючи простирадло руками, щоб не перечепитись.

Вона стала на коліно і взяла його за руки.

— Я не знаю, як тобі це пояснити, — вона закашляла. — З часом я тобі все розповіла б. Коли ти став би старший. Ми сходили б у твій старий будинок. Але часу немає, капітане Ден.

Він насупився.

— Ти про що?

— Ти ж знаєш, як ми тебе любимо, — мовила вона.

— Так, мамо, — відповів Даніель.

— Ми полюбили тебе одразу, щойно ти з’явився в нашому житті, але спершу ти був частиною іншої родини. У тебе була інша мама, інший тато. І вони теж тебе любили.

— У мене була інша мама?

— О ні… — прошепотіла позаду Софі.

— Її звали Рейчел де Шамплейн, і вона любила тебе всім серцем. Твоїм татом був мужній чоловік на ім’я Марк. Хотіла б я бути тією, хто розповість тобі про них все, але я не можу, — вона витерла сльози. — Тому що кузина твоєї мами теж тебе любить і хоче, щоб ти жив із ними в Америці, де повно їжі й іграшок.

Його очі наповнилися сльозами.

— Але ти моя мама. Я не хочу їхати.

Вона хотіла сказати: «Я теж не хочу, щоб ти їхав», — але це ще більше його налякало б.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Але тобі там сподобається, капітане Ден. Твоя нова родина обожнюватиме тебе. Може, у них навіть буде цуценя, як ти завжди хотів.

Він заплакав, і вона обійняла його. Мабуть, найбільших зусиль у її житті коштувало відпустити його. Вона підвелася. Двоє чоловіків одразу ж підійшли до них.

— Привіт, юначе, — сказав рабин, обдаровуючи Даніеля широкою усмішкою.

Даніель ридав.

В’янн узяла його за руку і провела крізь будинок на подвір’я. Повз мертву яблуню з пам’ятними стрічками і зламану хвіртку до синього «Пежо», припаркованого на узбіччі.

Лернер сів за кермо, а рабин стояв біля задніх дверцят. Двигун завівся, і з вихлопної труби вирвався дим.

Рабин сумно глянув на В’янн і сів на заднє сидіння, залишивши дверцята відчиненими.

Софі й Антуан підійшли та нахилилися, щоб обійняти Даніеля.

— Ми завжди любитимемо тебе, Даніелю, — сказала Софі. — Сподіваюся, ти пам’ятатимеш нас.

В’янн знала, що лише вона могла посадити Даніеля в авто. Він довіриться лише їй.

З усього жаху, який вона пережила під час цієї війни, ніщо не завдало їй такого болю, як ця мить. Вона вела Даніеля до машини, яка забере його від неї назавжди. Він умостився на задньому сидінні.

Хлопчик дивився на неї заплаканими збентеженими очима.

— Мамо?..

Софі раптом вигукнула:

— Зачекайте хвилинку! — вона побігла в будинок, а за мить повернулася з Бебе і простягнула іграшку Даніелю.

В’янн зазирнула в його очі.

— Ти маєш їхати, Даніелю. Довірся мамі.

Його нижня губа тремтіла. Він притис іграшку до себе.

— Так, мамо.

— Будь слухняним хлопчиком.