— Хочеш, щоб ми ще раз заспівали, мамо? — спитав він, поправивши корону.
— Даніелю, можеш підійти до мене? — знову сказала вона. Він підбіг, притримуючи простирадло руками, щоб не перечепитись.
Вона стала на коліно і взяла його за руки.
— Я не знаю, як тобі це пояснити, — вона закашляла. — З часом я тобі все розповіла б. Коли ти став би старший. Ми сходили б у твій старий будинок. Але часу немає, капітане Ден.
Він насупився.
— Ти про що?
— Ти ж знаєш, як ми тебе любимо, — мовила вона.
— Так, мамо, — відповів Даніель.
— Ми полюбили тебе одразу, щойно ти з’явився в нашому житті, але спершу ти був частиною іншої родини. У тебе була інша мама, інший тато. І вони теж тебе любили.
— У мене була інша мама?
— О ні… — прошепотіла позаду Софі.
— Її звали Рейчел де Шамплейн, і вона любила тебе всім серцем. Твоїм татом був мужній чоловік на ім’я Марк. Хотіла б я бути тією, хто розповість тобі про них все, але я не можу, — вона витерла сльози. — Тому що кузина твоєї мами теж тебе любить і хоче, щоб ти жив із ними в Америці, де повно їжі й іграшок.
Його очі наповнилися сльозами.
— Але ти моя мама. Я не хочу їхати.
Вона хотіла сказати: «Я теж не хочу, щоб ти їхав», — але це ще більше його налякало б.
— Я знаю, — прошепотіла вона. — Але тобі там сподобається, капітане Ден. Твоя нова родина обожнюватиме тебе. Може, у них навіть буде цуценя, як ти завжди хотів.
Він заплакав, і вона обійняла його. Мабуть, найбільших зусиль у її житті коштувало відпустити його. Вона підвелася. Двоє чоловіків одразу ж підійшли до них.
— Привіт, юначе, — сказав рабин, обдаровуючи Даніеля широкою усмішкою.
Даніель ридав.
В’янн узяла його за руку і провела крізь будинок на подвір’я. Повз мертву яблуню з пам’ятними стрічками і зламану хвіртку до синього «Пежо», припаркованого на узбіччі.
Лернер сів за кермо, а рабин стояв біля задніх дверцят. Двигун завівся, і з вихлопної труби вирвався дим.
Рабин сумно глянув на В’янн і сів на заднє сидіння, залишивши дверцята відчиненими.
Софі й Антуан підійшли та нахилилися, щоб обійняти Даніеля.
— Ми завжди любитимемо тебе, Даніелю, — сказала Софі. — Сподіваюся, ти пам’ятатимеш нас.
В’янн знала, що лише вона могла посадити Даніеля в авто. Він довіриться лише їй.
З усього жаху, який вона пережила під час цієї війни, ніщо не завдало їй такого болю, як ця мить. Вона вела Даніеля до машини, яка забере його від неї назавжди. Він умостився на задньому сидінні.
Хлопчик дивився на неї заплаканими збентеженими очима.
— Мамо?..
Софі раптом вигукнула:
— Зачекайте хвилинку! — вона побігла в будинок, а за мить повернулася з Бебе і простягнула іграшку Даніелю.
В’янн зазирнула в його очі.
— Ти маєш їхати, Даніелю. Довірся мамі.
Його нижня губа тремтіла. Він притис іграшку до себе.
— Так, мамо.
— Будь слухняним хлопчиком.






