Рабин нахилився і зачинив дверцята.
Даніель притулився до вікна, утискаючи пальчики в скло. Він плакав навзрид і репетував:
Читать дальше
— Мамо! Мамо!
Авто зникло, а вони ще кілька хвилин чули його крик.
— Проживи хороше життя, Арі де Шамплейн, — сказала В’янн.
Ізабель стояла виструнчившись, як мала робити це під час переклички. Якщо вона втратить свідомість і впаде, її відшмагають чи навіть гірше.
Ні. Це не перекличка. Вона була в Парижі, у лікарняній палаті.
Чекала на щось. На когось.
Мішлін у фойє розмовляла з працівниками Червоного Хреста і журналістами. Ізабель чекала на неї.
Двері відчинилися.
— Ізабель, — сказала Мішлін обурено, — тобі не можна вставати.
— Я боюся, що помру, якщо ляжу, — відповіла Ізабель. А може, лишень подумала.
Як і Ізабель, Мішлін була худою, мов сірник. Тазові кістки стирчали під її сукнею. Вона була майже лисою. Лише місцями стирчало волосся. Брів у неї теж не було. Шкіра на шиї та руках була вкрита відкритими ранами.
— Ходімо, — сказала Мішлін. Вона вивела Ізабель із кімнати, і вони пішли крізь дивний натовп мовчазних, одягнених у ганчір'я порятованих невільників, які ледь пересували ноги, та їхніх галасливих заплаканих родичів, які шукали своїх близьких. Повз журналістів, які про щось розпитували. Нарешті вони дісталися тихої кімнати, де в кріслах сиділи інші колишні в’язні таборів.
Ізабель присіла і слухняно склала руки на колінах. Її легені палали при кожному подиху, а голова пульсувала від болю.
— Час тобі їхати додому, — сказала Мішлін.
Ізабель поглянула на неї порожніми очима.
— Хочеш, я поїду з тобою?
Вона повільно змигнула очима, змушуючи себе думати. Головний біль засліпляв її.
— Куди мені їхати?
— У Карріву. Зустрінешся із сестрою. Вона чекає на тебе.
— Правда?
— Твій потяг рушає за сорок хвилин. А мій — за годину.
— Як нам тепер повертатися? — наважилася спитати Ізабель. Вона говорила майже пошепки.
— Нам дуже пощастило, — відповіла Мішлін, й Ізабель кивнула.
Мішлін допомогла дівчині підвестися.
Разом вони дошкутильгали до чорного входу лікарні. На вцілілих чекали машини й вантажівки Червоного Хреста, щоб відвезти їх на залізничну станцію. Чекаючи на свою чергу, вони притулилися одна до одної, як робили це безліч разів за останні роки — у вагонах для худоби чи в чергах по їжу.
Молода жінка в уніформі Червоного Хреста зайшла в кімнати з блокнотом.
— Розіньйоль?
Ізабель підняла свої спітнілі долоні та притулила їх до зморшкуватого обличчя Мішлін.
— Я любила тебе, Мішлін Бабіну, — мовила вона ніжно й поцілувала жінку в сухі губи.
— Не говори про себе в минулому часі.
— Але я і є минулий час. Дівчина, якою я була…
— Вона нікуди не поділася, Ізабель. Вона хвора, змучена, але вона не може зникнути безслідно. Вона мала лев’яче серце.






