ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Рабин нахилився і зачинив дверцята.

Даніель притулився до вікна, утискаючи пальчики в скло. Він плакав навзрид і репетував:

Читать дальше

— Мамо! Мамо!

Авто зникло, а вони ще кілька хвилин чули його крик.

— Проживи хороше життя, Арі де Шамплейн, — сказала В’янн.

Ізабель стояла виструнчившись, як мала робити це під час переклички. Якщо вона втратить свідомість і впаде, її відшмагають чи навіть гірше.

Ні. Це не перекличка. Вона була в Парижі, у лікарняній палаті.

Чекала на щось. На когось.

Мішлін у фойє розмовляла з працівниками Червоного Хреста і журналістами. Ізабель чекала на неї.

Двері відчинилися.

— Ізабель, — сказала Мішлін обурено, — тобі не можна вставати.

— Я боюся, що помру, якщо ляжу, — відповіла Ізабель. А може, лишень подумала.

Як і Ізабель, Мішлін була худою, мов сірник. Тазові кістки стирчали під її сукнею. Вона була майже лисою. Лише місцями стирчало волосся. Брів у неї теж не було. Шкіра на шиї та руках була вкрита відкритими ранами.

— Ходімо, — сказала Мішлін. Вона вивела Ізабель із кімнати, і вони пішли крізь дивний натовп мовчазних, одягнених у ганчір'я порятованих невільників, які ледь пересували ноги, та їхніх галасливих заплаканих родичів, які шукали своїх близьких. Повз журналістів, які про щось розпитували. Нарешті вони дісталися тихої кімнати, де в кріслах сиділи інші колишні в’язні таборів.

Ізабель присіла і слухняно склала руки на колінах. Її легені палали при кожному подиху, а голова пульсувала від болю.

— Час тобі їхати додому, — сказала Мішлін.

Ізабель поглянула на неї порожніми очима.

— Хочеш, я поїду з тобою?

Вона повільно змигнула очима, змушуючи себе думати. Головний біль засліпляв її.

— Куди мені їхати?

— У Карріву. Зустрінешся із сестрою. Вона чекає на тебе.

— Правда?

— Твій потяг рушає за сорок хвилин. А мій — за годину.

— Як нам тепер повертатися? — наважилася спитати Ізабель. Вона говорила майже пошепки.

— Нам дуже пощастило, — відповіла Мішлін, й Ізабель кивнула.

Мішлін допомогла дівчині підвестися.

Разом вони дошкутильгали до чорного входу лікарні. На вцілілих чекали машини й вантажівки Червоного Хреста, щоб відвезти їх на залізничну станцію. Чекаючи на свою чергу, вони притулилися одна до одної, як робили це безліч разів за останні роки — у вагонах для худоби чи в чергах по їжу.

Молода жінка в уніформі Червоного Хреста зайшла в кімнати з блокнотом.

— Розіньйоль?

Ізабель підняла свої спітнілі долоні та притулила їх до зморшкуватого обличчя Мішлін.

— Я любила тебе, Мішлін Бабіну, — мовила вона ніжно й поцілувала жінку в сухі губи.

— Не говори про себе в минулому часі.

— Але я і є минулий час. Дівчина, якою я була…

— Вона нікуди не поділася, Ізабель. Вона хвора, змучена, але вона не може зникнути безслідно. Вона мала лев’яче серце.