ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Тепер ти говориш у минулому часі, — правду кажучи, Ізабель узагалі не пам’ятала тієї дівчини, яка без роздумів долучилася до руху Опору. Дівчини, яка бездумно привела пілота у квартиру свого батька, а іншого — у сарай сестри. Дівчини, яка пішки переходила Піренеї та закохалася під час втечі з Парижа.

— Ми вижили, — сказала Мішлін.

За останній тиждень Ізабель багато разів чула ці слова. Ми вижили. Коли американці з’явилися, щоб звільнити табір, ці слова були на вустах у кожного в’язня. Тоді Ізабель відчула справжнє полегшення. Після побоїв, холоду, приниження, хвороб, примусових походів на морозі вона вижила.

Однак тепер вона не знала, яким далі буде її життя. Вона не могла знову стати тією, ким була, але як їй рухатися далі? Вона востаннє помахала Мішлін на прощання й сіла в машину Червоного Хреста.

Пізніше, у потязі, вона прикидалася, що не помічає, як люди витріщаються на неї. Вона намагалася сидіти рівно, але не могла, тож притулила голову до вікна.

Вона заплющила очі й миттєво заснула. У гарячці їй знову примарився вагон для худоби, заплакані діти та жінки, які відчайдушно намагаються їх заспокоїти… а тоді двері відчинилися, і вона побачила собак…

Здригнувшись, Ізабель прокинулася. Вона була такою дезорієнтованою, що їй знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що вона в безпеці. Дівчина торкнулася чола зовнішнім боком долоні. Гарячка повернулася.

За дві години потяг прибув до Карріву.

Вижила.

Але чому вона нічого не відчувала?

Ізабель підвелася і, долаючи біль у ногах, пошкандибала з вагона. Коли вона ступила на платформу, її знову почав душити кашель. Вона нахилилася, відкашлюючи кров у долоню. Коли дівчина знову змогла дихати, то спробувала випростатись. Вона почувалася спустошеною. І старою.

Читать дальше

Її сестра стояла на краю платформи. В’янн була на пізньому терміні вагітності. На ній була полатана сукня, а її біляве волосся з рудуватим відтінком стало довшим і хвильками лягало на плечі. Вона вдивлялася в натовп, що виходив із потяга, не помічаючи Ізабель.

Ізабель підняла свою висохлу руку вгору.

В’янн помітила її та зблідла.

— Ізабель! — гукнула В’янн і кинулася до неї. Вона торкнулася запалих щік Ізабель.

— Не підходь надто близько. У мене з рота смердить.

В’янн поцілувала потріскані сухі губи Ізабель і прошепотіла:

— Вітаю вдома, сестричко.

— Удома, — повторила за нею Ізабель. Це слово не викликало в неї жодних асоціацій. Думки плутались у голові.

В’янн ніжно обійняла Ізабель і притисла до себе. Ізабель відчула дотик м’якої шкіри сестри й лимонний аромат її волосся. В’янн гладила її спину, як робила це, коли вони були зовсім маленькими. Ізабель подумала: «Я вижила».

«Я вдома».

Коли вони прийшли в

Le Jardin

, Ізабель помилася і лягла в тепле ліжко.

— Ти вся гориш, — сказала В’янн.

— Так.