— Твоїй вишеньці, якби звернулася, не дам. Обіцяю.
— Оце я розумію. — просяяв Белогун. — Прошу, як розкішно домовляємося. Ґрунт — взаєморозуміння і взаємоповага. Навіть незгода має бути гарна.
— Так є, — докинув Ксандер. Еґмунд пирхнув, вилаявся собі під ніс.
— В рамках поваги і порозуміння, — Корал накрутила руде пасмо на палець, глянула догори, на плафон, — а також з турботи про гармонію і лад у твоїй державі… Маю певну інформацію. Конфіденційну інформацію. Бридко мені доносити, але шахрайство і злодійство мені ще більш огидні. А йдеться, мій королю, про нахабні фінансові махінації. Є такі, що пробують тебе обкрадати.
Белогун схилився на троні, по-вовчому скривив обличчя.
— Хто? Прізвища!
Керак, місто в північному королівстві Цидарис, біля гирла річки Адалатте. Колись столиця окремої держави К., яка через недолуге управління та вигасання правлячої династії підупала, значення стратила і сусідами поділена та загарбана стала. Має порт, фабрик кілька, маяк та згрубша 2 000 мешканців.
Еффенберг і Тальбот, Encyclopaedia Maxima Mundi, том VIII
Затока їжачилася щоглами та була заповнена вітрилами, білими і різнокольоровими. Більші кораблі стояли на рейді, захищеному мисом і хвилерізом. В самому порту до дерев’яних молів причалювали менші і зовсім невеликі кораблі. На пляжах кожне хоч трохи вільне місце займали човни. Або те, що лишилося від човнів.
На краю миса височів маяк з червоної і білої цегли, відновлений релікт ельфійських часів. Білі хвилі прибою шмагали його, мов батогами.
Відьми́н штовхнув кобилу острогою в бік. Рибка підняла голову, роздула ніздрі, ніби теж тішилася запахом моря, що його ніс вітер. Покваплена, рушила крізь дюни до міста, що було вже близько.
Місто Керак, головна метрополія однойменного королівства, розташоване на двох берегах річки Адалатте при самому її гирлі, було розділене на три окремі дільниці, що виразно різнилися між собою.
На лівому березі Адалатте містився комплекс порту, доки і промислово-торговий осередок, що включав корабельні й майстерні, в тому числі переробні, склади, ярмарки і базари.
Протилежний берег річки, місцевість, що називалася Пальмірою, заповнювали халабуди і хатини бідноти й робочого люду, будинки та крамниці дрібних крамарів, бойні, ятки та численні забігайлівки і замтузи
[3]
Замтуз — будинок розпусти. Те саме, що бордель чи лупанар
, що відчинялися лише після смеркання, бо Пальміра була також дільницею розваг і заборонених насолод. Окрім того, як було відомо Геральтові, тут можна було запросто позбутися гаманця або дістати ножа під ребро.






