ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Над тобою небо і під тобою небо, а ти наче летиш у небі, — перебільшував оповідач.

— А пароплав — нема ні однієї хати в Чаплинці, щоб була завбільшки з пароплав. Треба штук п’ять хат скласти докупи, щоб вийшов пароплав.

— Такий, як наша школа, — підказав йому хлопець-слухач.

— Більший. Утроє більший за школу. А колеса на ньому, мабуть, разів у десять більші за маховики на паровику.

— Навіщо ж йому колеса, як він по воді пливе? — спитав другий слухач.

— Як навіщо? Він же ж ними воду гребе. На ті колеса понабивано дошки, і він тими дошками, як веслами, горне воду.

Я так заслухався тією розповіддю, що не помітив, як до нас підійшли дві жінки з порожніми відрами в руках.

— Хто з вас корови пас? — спитала одна.

— Я, — відповів і встав перед ними.

— Як же ж ти, трясця твоїй матері, пас, що молока нема?

Я мовчав.

— Хіба ти, бісової чуми вилупок, не бачив, що бугай корови смокче? — підступила ближче до мене друга.

— Бачив, — сказав я.

— А чого ж не одганяв?! Чим же ж ми будемо людей годувати?!

— Я од… — я хотів сказати, що я відганяв бугая від корів, та тітка не дала мені договорити, вона так ляпнула мене мокрим рушником по голові, що мені аж дух забило і мову відняло.

— Не дать йому їсти за таку роботу, — сказала перша тітка, і вони пішли геть.

Уже йдучи, друга тітка обернулась і гукнула мені:

— І не підходь до столу, бо як підійдеш, то ще й вуха надерем.

Я пішов за конюшню, де не було людей, і ліг у бур'яні.

— Що мені робити? — питав я сам себе. — Тут же ж можна пропасти. І стусанами заштовхають, і голодом замучать. Треба тікати, — вирішив я. — Як тільки почне смеркати, так я й майну.

Мені не довго довелося чекати. Сонце скоро заходило за обрій, і навколо починало сутеніти.

Я між бур’янами вийшов за хутір, а там на дорогу, якою ми сюди їхали. Озирнувся, роздивився. Ніде нікого не було. Всі посунули на вечерю. І я наліг на ноги.

Чим далі я віддалявся від хутора, тим швидше йшов. А як хутір за мною вже тільки мрів, я побіг.

Незабаром стемніло зовсім. Ніч була темна, безмісячна. Я біг; нічого перед собою не бачачи. Спершу я відчував під ногами пилюку дороги, та незабаром пилюка змінилася стернею. Дорога зникла з-під моїх ніг. Я тоді не думав про те, що біжу чи отак навмання, я можу не втрапити додому. Про це я не думав. Я думав про те, як би швидше подалі відбігти від колгоспу.

Якось недавно я прочитав у газеті повідомлення про випадок з кішкою в Англії: кішка, покинута своїми хазяями, прибігла до Лондона, подолавши сімдесяти кілометрову відстань, і знайшла в невідомому їй місті своїх хазяїв. Якась надчуттєва сила, не розгадана людьми, є у таких звірят. Мене й зараз, коли минуло п’ятдесят з гаком років з того часу, дивує, як я тоді втрапив додому. Мабуть, думаю я, ця надчуттєва сила, властива звірятам, іноді проникає і в людину.