Та до визнання їхнього руху було ще далеко…
Михайло Масютко багато часу віддавав літературній праці, писав статті, повісті, оповідання. Водночас працював для видавництва «Каменяр» та інших видавництв як художник-поліграфіст. Друкувався в республіканських виданнях («Літературна Україна», «Дніпро») та обласній пресі Криму і Львова. Написав низку статей, оповідань, які поширювали самвидавом. Намагався передати деякі праці для публікації за кордон.
Радянська каральна система не дрімала, очевидно, надто і всюди мала вона «охочих до співпраці» і вже 4 вересня 1965 року — новий арешт у маминій хаті в Феодосії. Під час обшуку забрали багато рукописів. Тоді ж у Львові під слідством були брати Горині, Осадчий, Косів. Судили Михайла також у Львові (бо й тут до рук КҐБ потрапили його публіцистичні та художні твори).
Абсурдні й безглузді звинувачення, брутальність, зневага людських і громадянських прав, — та нічого іншого від совєцької судової системи Михайло Масютко не чекав. Боліла та ятрила серце зрада друзів — учорашніх однодумців. Таке й тричі прощене не забувається. Коли було розвінчано одні покази свідків, придумували інші, нічого не вдіяли й тричі скликувані філологічні комісії з числа викладачів Львівського університету, компетентність і дієздатність яких щоразу розвінчував «підсудний» і непокірний Масютко.
Отже, знову ув’язнення, табори — 23 березня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду його засуджено на шість років таборів суворого режиму за звинуваченням у антирадянській націоналістичній пропаганді та агітації. У тюрмі під час слідства написав працю про відхід від ленінських норм національної політики в Україні, яку відіслав до Президії XXIII зїзду КПРС.
Під час слідства і суду він був стійким і безкомпромісним. Багаторічний політв’язень Зіновій Красівський у книжці «Владимирський централь» про Михайла Масютка написав: «Ні в чому не признався і ні в чому ні на кого не дав свідчень». Стримані правдиві слова.
У Мордовських таборах суворого режиму, попри виразку і перенесену недавно операцію на серці, Масютко працював вантажником аварійної бригади, і здоров’я дуже підупало. У грудні 1966 року Масютка посадили на шість місяців у табірну тюрму за необгрунтованим звинуваченням «виготовлення і поширення в таборі антирадянських документів».
Повернувшись 1971 року з ув’язнення, ні у Львові, ні у власній хаті в Феодосії, не дістав дозволу оселитись. Його прийняло село Дніпряни неподалік Нової Каховки — вітцівщина.
Облаштувавшись трохи на новому місці, Михайло Масютко береться до праці, щоб розповісти всю правду про пережите: «Ой, як важко добувати ту правду, завалену кривдою! І не писати не можна, — гріх. Гріх замовчувати те, що виривається з душі і з серця».






