ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Та до визнання їхнього руху було ще далеко…

Михайло Масютко багато часу віддавав літературній праці, писав статті, повісті, оповідання. Водночас працював для видавництва «Каменяр» та інших видавництв як художник-поліграфіст. Друкувався в республіканських виданнях («Літературна Україна», «Дніпро») та обласній пресі Криму і Львова. Написав низку статей, оповідань, які поширювали самвидавом. Намагався передати деякі праці для публікації за кордон.

Радянська каральна система не дрімала, очевидно, надто і всюди мала вона «охочих до співпраці» і вже 4 вересня 1965 року — новий арешт у маминій хаті в Феодосії. Під час обшуку забрали багато рукописів. Тоді ж у Львові під слідством були брати Горині, Осадчий, Косів. Судили Михайла також у Львові (бо й тут до рук КҐБ потрапили його публіцистичні та художні твори).

Абсурдні й безглузді звинувачення, брутальність, зневага людських і громадянських прав, — та нічого іншого від совєцької судової системи Михайло Масютко не чекав. Боліла та ятрила серце зрада друзів — учорашніх однодумців. Таке й тричі прощене не забувається. Коли було розвінчано одні покази свідків, придумували інші, нічого не вдіяли й тричі скликувані філологічні комісії з числа викладачів Львівського університету, компетентність і дієздатність яких щоразу розвінчував «підсудний» і непокірний Масютко.

Отже, знову ув’язнення, табори — 23 березня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду його засуджено на шість років таборів суворого режиму за звинуваченням у антирадянській націоналістичній пропаганді та агітації. У тюрмі під час слідства написав працю про відхід від ленінських норм національної політики в Україні, яку відіслав до Президії XXIII зїзду КПРС.

Під час слідства і суду він був стійким і безкомпромісним. Багаторічний політв’язень Зіновій Красівський у книжці «Владимирський централь» про Михайла Масютка написав: «Ні в чому не признався і ні в чому ні на кого не дав свідчень». Стримані правдиві слова.

У Мордовських таборах суворого режиму, попри виразку і перенесену недавно операцію на серці, Масютко працював вантажником аварійної бригади, і здоров’я дуже підупало. У грудні 1966 року Масютка посадили на шість місяців у табірну тюрму за необгрунтованим звинуваченням «виготовлення і поширення в таборі антирадянських документів».

Повернувшись 1971 року з ув’язнення, ні у Львові, ні у власній хаті в Феодосії, не дістав дозволу оселитись. Його прийняло село Дніпряни неподалік Нової Каховки — вітцівщина.

Облаштувавшись трохи на новому місці, Михайло Масютко береться до праці, щоб розповісти всю правду про пережите: «Ой, як важко добувати ту правду, завалену кривдою! І не писати не можна, — гріх. Гріх замовчувати те, що виривається з душі і з серця».