ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

А табір був величезний, щоб розшукати людину, потрібен був час. Його у нас не було. Кожен після роботи квапився швидше вмоститись на своїх нарах, щоб довше відпочити, набратися сили.

Ми не знали, коли який день, коли який тиждень, коли який місяць. Час злився в єдиний потік безперервної праці. Навіть тоді, коли випадав рясний дощ, наша робота не припинялась. Під осінь (а осінь на Колимі починається тоді, коли в нас у розпалі літо) нам збільшили робочий день на чотири години. Після дванадцятигодинної праці у вибої нас гнали ще до незайманих ділянок золотоносних жил і змушували знімати з породи глинистий плавун. Це була робота важча, ніж у вибої.

Одного дня забрали з нашої ланки Усенка. А коли ми після роботи зайшли в табір, то побачили гурт людей, що

сиділи

на

землі

під вахтою. Серед них був і Усенко. Біля них стояли вартові з табірної охорони й нікого з нас не підпускали до них. Гурт був великий. Як згодом нам стало відомо, там було 97 душ (фатальна цифра, відзначена ще Миколою Кулішем). Коли нас наступного дня вивели на роботу, вони сиділи на тому ж місці. Ночі були вже холодні, морозець позатягав крижаною плівкою калюжі, а люди ночували на сирій землі в самих сорочках. Коли ми поверталися з роботи, їх уже не було. А на третій день на розводі виступив перед нами начальник табору. Сказані ним слова, як і вираз його обличчя, до кінця віку закарбувалися в моїй пам’яті. Він сказав: «Розстріляли сто чоловік, ще двісті розстріляємо, та ми доб’ємося свого — виконання плану». Він це сказав і виказав справжню причину розстрілу людей, а не ту, що вони писали в своїх наказах.

Виконання плану. Від нас вимагали виконання й перевиконання норм. Ми працювали по дванадцять, а згодом і по шістнадцять годин, не знали вихідних, на роботі не розгинали спин, а норми не виконували. Нам записували 3738, найбільше 42–43 відсотки виконання норми. Ми не цікавилися тим, як обліковець-замірювач заміряє об’єм видобутої нами породи. Ми надіялися на його сумління. Нам і в голови не вкладалося, що працю можна красти. А саме так там і було. Цей обліковець-замірювач не дописував нам частину видобутої породи і приписував її передовим бригадам з побутовців. Про це начальники знали і мовчали, в їхні заміри входило показувати, що є бригади передові, які працюють добре, а є бригади, які не виконують і не хочуть виконувати норми, саботують. Саботують, бо це вороги народу, і з ними треба розправлятися безпощадно. Норму, яку нам встановили, виконати взагалі неможливо було, п можна було виконати тільки тоді, коли натрапляли на м’який ґрунт, який можна було брати лопатами без кайла. Проте тоді ми застопорювалися з тачками на трапах, не вистачало вагонеток, нікуди було висипати добуту породу, і процент виконання норми мало що підвищувався.