ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Раптом зник з бригади Понамаренко. Ніхто не знав, куди він дівся. Деякий час я працював сам, а потім бригадир перевів мене до іншої ланки. А ще за кілька днів на стенді під сталінським гаслом я прочитав новий наказ: «За спробу втекти розстріляти.» Список складався всього з трьох осіб, серед них був і Понамаренко.

Читать дальше

Що швидше літо наближалось до осені, то більше я переконувався, що рецидивіст мені не збрехав. Від надмірної праці, від злиденного харчування на нас нападала дистрофія, а через брак вітамінів нас охопила цинга. Наші зуби почали хитатися, наші ноги вкрилися темно-синіми плямами.

Нам не казали, що ми позбавлені листування, проте роздобути клаптик паперу, а тим більше конверта й олівця було неможливо. А якщо комусь і вдавалося написати додому листа й, на його прохання, приходила йому посилка, то слідом за ним у барак заходив гурт рецидивістів. Вони, загрожуючи ножами, розпаковували посилку, залишали власнику мізерну дещицю, а то й все забирали собі.

За межами житлової зони стояв довгий барак, удвічі довший за наші. Коли ми йшли на роботу чи з роботи, то проходили мимо нього. Ми знали — це барак доходяг. «Доходяга» — це в’язень, що підійшов уже до самого краю свого життя. Там були в’язні вкрай знеможені згубною працею, биті цингою, що ледве рухалися, там були биті колимськими морозами безвухі й безносі з ампутованими ступнями, що лазили навколішки. Знали ми й про те, а іноді й бачили, — як там орудують санітари, відібрані з карних злочинців. Вони там заступали і терапевтів, і хірургів. Ці «хірурги» вправно зрізали ножами обморожені вуха й носи, а обморожені пальці на руках і ногах відтинали великими чорними ножицями (такими у нас колись стригли овець), виготовленими у місцевій кузні. Свіжі рани перев’язували драним лахміттям зі старої зеківської білизни. А тих доходяг, що наближалися до смерті через дистрофію та цингу, вони нічим не лікували. Вони надавали можливість їм тихо вмирати. Був на весь табір один лікар-незек. Дуже рідко він бував у цьому бараці. Не було йому там роботи, всю роботу за нього виконували санітари-злочинці. Сам він полюбляв хвалитися: «Я насамперед чекіст, а потім уже лікар».

Мені згодом самому довелось побувати в цьому бараці, коли я обморозив пальці на правій нозі. Та, на моє щастя чи нещастя, санітари-злочинці не обчикрижили мої пальці. Саме на той час приїхала з Москви бригада лікарів для випробування нововинайденош препарату заглушення чутливості. Ото вони мені й зробили ампутацію без чорних ножиць, викликавши в мені нечутливість своїм препаратом.

Ось коло цього барака, ідучи з роботи, я й побачив Михайла Лиха. Він та ще кілька доходяг сиділи під стіною барака проти сонечка, що спускалось до обрію.