Раптом зник з бригади Понамаренко. Ніхто не знав, куди він дівся. Деякий час я працював сам, а потім бригадир перевів мене до іншої ланки. А ще за кілька днів на стенді під сталінським гаслом я прочитав новий наказ: «За спробу втекти розстріляти.» Список складався всього з трьох осіб, серед них був і Понамаренко.
Читать дальше
Що швидше літо наближалось до осені, то більше я переконувався, що рецидивіст мені не збрехав. Від надмірної праці, від злиденного харчування на нас нападала дистрофія, а через брак вітамінів нас охопила цинга. Наші зуби почали хитатися, наші ноги вкрилися темно-синіми плямами.
Нам не казали, що ми позбавлені листування, проте роздобути клаптик паперу, а тим більше конверта й олівця було неможливо. А якщо комусь і вдавалося написати додому листа й, на його прохання, приходила йому посилка, то слідом за ним у барак заходив гурт рецидивістів. Вони, загрожуючи ножами, розпаковували посилку, залишали власнику мізерну дещицю, а то й все забирали собі.
За межами житлової зони стояв довгий барак, удвічі довший за наші. Коли ми йшли на роботу чи з роботи, то проходили мимо нього. Ми знали — це барак доходяг. «Доходяга» — це в’язень, що підійшов уже до самого краю свого життя. Там були в’язні вкрай знеможені згубною працею, биті цингою, що ледве рухалися, там були биті колимськими морозами безвухі й безносі з ампутованими ступнями, що лазили навколішки. Знали ми й про те, а іноді й бачили, — як там орудують санітари, відібрані з карних злочинців. Вони там заступали і терапевтів, і хірургів. Ці «хірурги» вправно зрізали ножами обморожені вуха й носи, а обморожені пальці на руках і ногах відтинали великими чорними ножицями (такими у нас колись стригли овець), виготовленими у місцевій кузні. Свіжі рани перев’язували драним лахміттям зі старої зеківської білизни. А тих доходяг, що наближалися до смерті через дистрофію та цингу, вони нічим не лікували. Вони надавали можливість їм тихо вмирати. Був на весь табір один лікар-незек. Дуже рідко він бував у цьому бараці. Не було йому там роботи, всю роботу за нього виконували санітари-злочинці. Сам він полюбляв хвалитися: «Я насамперед чекіст, а потім уже лікар».
Мені згодом самому довелось побувати в цьому бараці, коли я обморозив пальці на правій нозі. Та, на моє щастя чи нещастя, санітари-злочинці не обчикрижили мої пальці. Саме на той час приїхала з Москви бригада лікарів для випробування нововинайденош препарату заглушення чутливості. Ото вони мені й зробили ампутацію без чорних ножиць, викликавши в мені нечутливість своїм препаратом.
Ось коло цього барака, ідучи з роботи, я й побачив Михайла Лиха. Він та ще кілька доходяг сиділи під стіною барака проти сонечка, що спускалось до обрію.






