В ту пору воно ненадовго ховалось за гори і створювало на колимській землі чудну ніч-сутінку. Я не підійшов тоді до Михайла, надто був стомлений. Та за декілька днів я наважився перебороти в собі втому і відвідати його. Мене ніхто не зупинив і не поцікавився, чому я йду до барака. В бараці була задуха від тління напівживих людей. Серед них переважали азійці — узбеки, туркмени, казахи. їх насамперед хапала цинга, позаяк організми їхні не зносили безвітамінного харчування. Проте немало там було й наших українців. Не скоро я розшукав Михайла. На мій гук він не відзивався. Ідучи вздовж нар, я пильно вдивлявся в обличчя лежачих людей. З лівого боку його не було, і лише у правому ряду нар я його побачив. Я привітався і заговорив до нього, проте у відповідь не почув нічого. Він дивився на мене очима, затягнутими каламутним серпанком. Його губи поволі ворушились, по обличчю пробігло спазматичне тремтіння, проте ні півслова він не вимовив. Я зрозумів, що він мене пізнає й розуміє, та не може говорити. Я присів на нарах коло нього і почав його втішати. Говорив, що треба триматися, не піддаватися силі хвороби, говорив, що тут його підлікують і що він буде знову здоровий. Я це говорив йому, та сам не вірив своїм словам. Перед і мною була напівмертва людина. Я вклонився йому на прощання, проте він не відреагував жодним порухом свого обличчя.
Скоро після цього Михайло помер. Йому не пробили голову молотком з довгою ручкою. Тоді ще не було такого наказу, щоб пробивати голови мерцям. Такий наказ з’явився значно пізніше, після того, як до деяких мерців у сирій землі поверталося життя. Вони виривалися із своїх неглибоких могил і напівголі, з фанерною биркою на нозі приходили до своїх мучителів. А ще цей наказ передбачав запобіжний захід, щоб між мерців часом не затесався хтось живий. Не поклали Михайла й у штабелі з людських тіл на сопці, де їм належало лежати довгу колимську зиму, аж доки розмерзнеться земля і легше буде вирити ями. Його разом з такими, як він, мертвими доходягами поскидали у вирву, створену вибухом заряду амоналу, і прикрили грудками кам’янистої колимської землі. Якщо тіло його опинилося на глибині нижче 80 сантиметрів, то воно й тепер лежить нетлінне, позаяк колимська земля глибше ніколи не розмерзається.
Читать дальше
Мені порятунок прийшов несподівано. Висипаючи жорству з тачки на естакаді, я оступився, впав з п’ятиметрової висоти на кам’янисту землю і розтрощив собі коліно. Це було під кінець роботи. Опираючись на уламок дровиняки, я дошкандибав до табору. Там мені помазали коліно зеленкою. А на ранок мою ногу так рознесло, що довелося розпороти холошу. На роботу мене не погнали. Півмісяця я відпочивав. Біль був нестерпний, а все ж я почував себе набагато легше, ніж у вибої.






