ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Вибухами амоналу підривають верхній шар породи, а ми кидаємо брили мерзлої землі, пересяклі ядучим духом вибухівки, в колимаги — великі дощані короби на дерев’яних полоззях. Тягнемо навантажені короби до линви, яку безперервно тягне мотор у напрямі вивантаження ґрунту, чіпляємо колимаги гаком до линви, і вони пливуть нагору, де їх розвантажують такі, як ми, і відсилають їх нам назад другою линвою.

Узимку нас ніхто не б’є і не підганяє. Ми самі кидаємося на породу, як тигри на свою здобич, бо шістдесяти-сімдесятиградусний мороз не дає постояти й секунди.

На Колимі є «битовики», тобто побутовці, засуджені за побутові злочини, і політичні, яких дозорці, начальники й «битовики» називають фашистами або троцькістами. «Битовики» часто потрапляють до «фашистів». Це тоді, коли якийсь із них випустить необережне слово. Тоді йому дають новий строк покарання поверх попереднього, і його переводять до стану «фашистів». Проте це не приводить «битовиків» до пізнання, хто такі «фашисти», і вони продовжують іменувати політичних в’язнів цим ім’ям.

«Битовики» на Колимі — це переважно бандити, що мають за собою злочини з кількома вбивствами, їх, порівняно до політичних, небагато. Вони користуються привілеями в начальства, їм дають легшу роботу. Кухню, їдальню обслуговують «битовики». Деяким з них начальники довіряють дрібні адміністративні табірні посади. Вони тут не приховують своєї професії, ще й пишаються нею й один одного називають бандюгами.

Політичні в’язні — це українські, узбецькі, грузинські, вірменські, таджицькі, казахські націоналісти, багато євреїв-троцькістів. А після приєднання Західної України та Прибалтійських країн до Совєтського Союзу почали поступати на Колиму галицькі, естонські, литовські, латвійські націоналісти.

До того ж, тут величезна армія з різноманітних націй антисоветских агітаторів — тобто засуджених за необережно висловлене слово. Найменш витривалі середньоазійці та кавказці. Вони гинуть, як мухи. Українці з півдня гинуть слідом за ними. А ось я з півдня, а досі живий. Живий, але я не радий з того, що живий. Ніс, щоки і вуха мені понадгризав мороз. На мені латані куфайка й ватяні штани, руді стоптані валянки. Мені здається, що якби я в такому вигляді опинився тепер на свободі, то на мене плювали б, як на прокаженого, але тут на мене плювати нема кому — всі такі, як і я. Є ще й гірші від мене, зовсім безносі. Тугу нас плюють тільки кулями. Біля серпантинок щоночі гучно торохтять трактори, щоб заглушити постріли карабінів. Трупи заривають не глибоко, бо нелегко вирити яму на покритій метровим снігом землі серед вічної мерзлоти, і тому навесні, коли сходить сніг поблизу таких «серпантинок», можна бачити людські ноги і руки, що виступають з-під землі.