ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Читать дальше

Колима сама по собі є тюрма. Звідси тікати нема куди. Із заходу вона загороджена тайгою і величезними горами, з півночі — Льодовитим океаном, з півдня і сходу — Охотським та Беринговим морями. З Колими не втечеш. Проте наші табори оточено іусто переплетеним колючим дротом, на кожному кутку вежа з вартовими, а дротяну огорожу вночі освітлюють електропрожектори. Тюрма в тюрмі. А в цій тюрмі є ще тюрма: РУР — «рота усиленного режима». Там відбувають за дрібні провини, а тих, кого незлюбило начальство, кидають туди перед святами першого травня і жовтневої революції. І над цією потрійною тюрмою є ще карцер. Карцер — це майже смерть. Там зимою так само холодно, як надворі, зі стелі капає вода. І туди кидають без верхнього одягу.

Всі в’язні — і «битовики» і «фашисти» — поділяються на три категорії: «роботяги», «доходяги» і «придурки».

«Роботяги» — це ті, що працюють на основній найтяжчій роботі.

«Доходяги» — це ті, що вже відробили своє, збулися сил й здоров’я, й готові з дня на день померти.

«Придурки» — це ті, що допомагають своєю роботою адміністрації табору.

Улітку ми не знаємо ночі. Улітку тут сонце не заходить. Воно тільки знижується до шпичастих вершин гір і, набравши вогнистого кольору, знову піднімається догори. Узимку ми майже не знаємо дня. Зимовий день тут триває 2–3 години, але на наш робочий день це не впливає, ми відпрацьовуємо щодня по 12 годин, не знаючи ні свят, ні вихідних.

Живемо ми в брезентових або збитих з нерівних дерев’яних кругляків довгих бараках, обкладених мохом і снігом. Зимою в кожному бараці безперервно день і ніч горить вогонь у двох печах, зроблених із залізних бочок, і це рятує нас від замерзання.

З деякого часу поруч зі мною на нарах поселився колишній «битовик». Це бандит, зовсім молодий, такий, як я. Він потрапив до «фашистів» за образу свого начальства.

Якось бандит заговорив до мене:

— Хочеш їсти?

— Питаєш. Хто тут не хоче їсти?

— Консерви їстимеш?

— Ти жартуєш?

— В натурі. Можна добути консерви. Підеш?

— Де?

— Тут недалеко, на одній сопці я бачив, як нас ганяли по дрова, склади з консервами. Підеш?

Я довго не думаю. Я знаю, що це означає ризикнути своїм життям, але я погоджуюсь. Погоджуюся, бо голод вимучив мене до краю. За весь час свого перебування в ув’язненні на Колимі я ні разу не наїдався досхочу. Наїстися досхочу хліба було моєю заповітною мрією. Не тільки моєю. Кожен в’язень тут виснажений голодом і мріє про це. Винятком є лише стукачі. Ті періодично наїдаються. За кожним доносом чекісти підгодовують їх.

Ми з бандитом повземо попід дротяною огорожею табору, обпікаючи собі руки та обличчя снігом. Так само ми ліземо попід дротом, зариваючись у сніг, — до складів. Перед нами величезні довгі скирти, вкриті брезентом.

— Ото консерви, — шепоче мені бандит.