ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Одну четвертинку залишила на столі, а інші сховала назад у шухляду. Витягла з-під стола штамп, хекнула на нього, притисла до папірця і почала писати. Мені видно було, що вона пише. Вгорі вона написала слово «справка». Далі писала, що ця довідка видана бувшому зекові, прізвище моє, ім’я й по-батькові, а далі про те, що мене звільнено з ув’язнення. На підставі чого — ніякого пояснення не було. Далі вона поставила печатку і розписалася.

Тримаючи в руках довідку і розглядаючи її, при виході з контори я віч-на — віч зустрівся з Морозовим. Він зупинився, подивився на мене так, ніби вперше побачив, і промовив:

— Так, не збрехав, правду сказав, за сім днів, а я тоді тобі не дуже й повірив.

Ця свобода була обскубана до самих колодочок. Полягала вона в тому, що жив я вже не в таборі, а за табором, недалеко від вахти в дерев’яній хатинці з трьома колишними зеками, яких було звільнено так само, як і мене. Роботу ми виконували ту саму, що давали нам у неволі, лише за ту роботу нам платили гроші, а ми за ті гроші купували собі харч, самі варили собі страви.

З Колими тоді нікого не випускали. Ми були приречені досмертно перебувати на тій непридатній для життя людини землі.

Вирвала мене з Колими війна. Мене покликали воювати 1942 року. Кулі війни до мене виявилися милосерднішими за кулі чекістів. Я залишився серед живих.

А ті сім днів до звільнення з неволі, що віщували мені в сновидінні семеро голубів, розтятися на сім довгих жахливих років.

Дніпряни, 1993

Ми, як кажуть, купаємося в золоті. Золото скрізь: під ногами, над головою, у наших руках. Напевне, не було в світі царя, щоб бачив стільки золота, скільки бачить кожен із нас.

Ось воно: розсипане великими й дрібними горошинками у щілинах скелі, потрощеної на дрібні скалки тиском вічної мерзлоти.

Ми щосили б’ємо скелю кайлами, видобуваємо з неї породу, пересипану блискучими горошинками, вантажимо породу на тачки і засипаємо нею вагонетки, що безперервно повзуть до бутари, де водою вимивають золото з породи.

Ми не любуємось блиском золотих горошинок. Він не викликає в нас тієї радості, яку викликає цей блиск у власника золотих монет. Поверхня золотих горошин місцями покрита червоним забарвленням, і нам здається, що то вони забарвились нашою кров’ю. Ми дивимось на ці блискучі кульки, як на винуватців нашої смерти. Бо всі ми вважаємо себе вже мертвими.

Це Колима. Сюди безперервно течуть усе нові й нові партії смертників. І нема вороття з Колими нікому. Хоч женуть сюди мільйони людей, не часто зустрінеш в’язня, що пробув на Колимі кілька років.

— До перших морозів проживете, — сказав нам бандит-каторжник, що пристосувався вже до цього життя.

Ми знаємо, що нас привезли сюди на знищення.