ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Про це раз у раз нагадують нам дозорці, начальники та в’язні—битовики, тобто, кримінальні злочинці, які тут на легких роботах.

«Врагам народа нет места на советской земле. И. В. Сталин», — читаємо ми червоні лозунги над своїми головами. Вороги народу — це ми? Ми працюємо по 16 годин щоденно в неділю і в будень. 12 годин ми добуваємо золото — розбиваємо кайлами скелі та возимо тачками породу, а чотири години ми лопатами очищуємо скелі від порожнього ґрунту, що є суцільним глеєм. На мені, як і на кожному з нас, самі кістки й шкіра та тугі жили, що рухають наші тіла.

Читать дальше

Нам щоденно дають 700 грамів житнього гливкого хліба, на сніданок — черпак вівсяної каші, на обід — тарілку перлового супу та шматочок солоної риби горбуші, на вечерю — черпак вівсяної каші. Наші зуби хитаються, а тіло вкривають темно-сині плями цинги. І ми дедалі переконуємося, що бандит помилився: ми не доживемо до перших морозів. Із кожним днем нас покидають сили. Ми не спроможні виконувати норми. А хто не виконує норму, того розстрілюють за саботаж.

А втім, розстрілюють не тільки за саботаж. Розстрілюють за крадіж золота, за антирадянську агітацію, за спробу втекти.

Крадіж золота — це коли в’язень, добуваючи породу, візьме в руки блискучий самородок і це помітить дозорець.

Антирадянська агітація — це коли хтось висловить незадоволення своїм становищем і це підслухає стукач, тобто чекістський шпигун.

Спроба втекти — це коли хтось відійде надто далеко від об’єкта роботи з надією попоїсти ягід голубиці.

Розстрілюють просто на копальнях, у околицях таборів і в спеціальних тюрмах-серпантинках. Хто потрапив у серпантинку, тому вже вороття нема.

Дехто випереджає свою долю: відмовляється виходити на роботу, і тоді такого розстрілюють негайно.

Так, бандит помилився. З тих, що приїхали зі мною навесні 1938 року, мало хто дожив до перших морозів.

Нас було в бригаді троє наймолодших, ми працювали всі в одній ланці. Усенко — уманець, колишній танкіст, Понамаренко — одесит, колишній моряк і я — таврієць, колишній студент. Мені вісімнадцять років, мої помічники трохи старші за мене, на два-три роки.

Усенка розстріляли за антирадянську агітацію. Понамаренка за спробу втекти. А я ще живий. Можливо, я живий тому, що мені «пощастило»: я впав разом з тачкою з п’яти-метрової естакади на гострі виступи щебеню. Розтрощив собі коліно й одержав звільнення від роботи. Хоч нога зробилася така, як колода, я почував себе щасливим: моє виснажене тіло могло відпочити. Я п’ятнадцять днів не ходив на роботу, і за цей час мій організм трохи набрався сили.

А ось тепер зима. Ми не добуваємо золота, бо лютий мороз скував усі засоби виробництва і землю. Взимку ми готуємо площі для добування золота.