Нас готують до бою або з німцями, або з японцями — залежно від того, як повернеться хід війни.
Нас вчать стрибати з літаків і розпускати парашути з мінометами на спинах, з автоматом на грудях і з пістолетом на поясах.
А сьогодні нас готують до першотравневого параду. Ми гупаємо кирзовими чобітьми по бетонних плитах аеродрому: щосили викрикуємо «ура». Командує нами посивілий на скронях лейтенант.
— Раз, два!.. Раз, два! Раз!.. Раз!
Один солдат переднього взводу весь час плутає ногу. Лейтенант переставляє його з середніх рядів у задні, та він і там не може піймати ритму до своїх ніг.
Читать дальше
Із передних рядів нашого взводу виходить солдат і підбігає до нечутливого:
— Падло! Ноги не можеш узяти!
Сильний удар збиває нечутливого з ніг, і він заливає сірий бетон кров’ю свого обличчя.
— Рррота — а — а стой! Напра — а — а во!
— Хто його вдарив?
— Я його все одно уб’ю. Він перестріляв людей в тричі більше, як вся оця наша рота.
— Станьте в строй. А того одтягніть там набік. Продолжаем ученіє.
Ківерці, 1955
Ми відступали. Німець наступав нам на п’яти. Щойно вриємося в землю, щоб сховатися від куль німецьких скорострілів, як надходить свіжа команда відступати на нові позиції. Не було коли спати, не було що їсти. Та й не було чого їсти. Не було коли відстрілюватися. Та й не було чим відстрілюватися.
Під одним селом ми затрималися. Переночували в окопах на соломі, що настягали увечері з колгоспної скирти.
Удосвіта кашовари зварили юшку, старшина видав по чотири сухарі й ми на світанку наїдалися, може, на цілий день.
Ми, солдати, їли по двоє з одного казанка, сидячи на соломі на дні окопа, а наш комзвод, трохи осторонь від нас, сидячи на перекинутій поперек окопу лопаті, їв свій пай з окремого казанка. Саме тоді, як ми доїдали по третьому сухарю, над нами зненацька з’явився «мессершмідт». Він нас минув і полетів далі вздовж лінії фронту. Навперейми йому з нашого боку вилетіло двоє ястребків. У небі зацокотіли кулемети, а за кілька секунд один наш ястребок полетів сторчака на німецький стан. Другий зробив дугу навколо «мессершмідта» і полетів у наш бік, залишаючи за собою довгий хвіст чорного диму.
— Ось і воюй з ними, — сказав я. — У них літаки криті бронею, а у нас фанерою.
Ніхто з солдатів нічого не сказав у відповідь на мою репліку. Вони тільки поцмокали губами з сумом на обличчях, а комзвод припинив сьорбати юшку й звів на мене свій погрозливий погляд.
Це було вранці. А увечері мене викликали до комбата.
Комбат перебував у крайній хаті села, яку покинули господарі.
На подвір’ї стояла військова машина американської марки. За кермом дрімав водій. У кімнаті, крім комбата, було ще троє військових — один старшина і двоє сержантів. Це були червонопогонники.
— Здайте зброю, — сказав комбат у відповідь на мій рапорт.






