ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Нас готують до бою або з німцями, або з японцями — залежно від того, як повернеться хід війни.

Нас вчать стрибати з літаків і розпускати парашути з мінометами на спинах, з автоматом на грудях і з пістолетом на поясах.

А сьогодні нас готують до першотравневого параду. Ми гупаємо кирзовими чобітьми по бетонних плитах аеродрому: щосили викрикуємо «ура». Командує нами посивілий на скронях лейтенант.

— Раз, два!.. Раз, два! Раз!.. Раз!

Один солдат переднього взводу весь час плутає ногу. Лейтенант переставляє його з середніх рядів у задні, та він і там не може піймати ритму до своїх ніг.

Читать дальше

Із передних рядів нашого взводу виходить солдат і підбігає до нечутливого:

— Падло! Ноги не можеш узяти!

Сильний удар збиває нечутливого з ніг, і він заливає сірий бетон кров’ю свого обличчя.

— Рррота — а — а стой! Напра — а — а во!

— Хто його вдарив?

— Я його все одно уб’ю. Він перестріляв людей в тричі більше, як вся оця наша рота.

— Станьте в строй. А того одтягніть там набік. Продолжаем ученіє.

Ківерці, 1955

Ми відступали. Німець наступав нам на п’яти. Щойно вриємося в землю, щоб сховатися від куль німецьких скорострілів, як надходить свіжа команда відступати на нові позиції. Не було коли спати, не було що їсти. Та й не було чого їсти. Не було коли відстрілюватися. Та й не було чим відстрілюватися.

Під одним селом ми затрималися. Переночували в окопах на соломі, що настягали увечері з колгоспної скирти.

Удосвіта кашовари зварили юшку, старшина видав по чотири сухарі й ми на світанку наїдалися, може, на цілий день.

Ми, солдати, їли по двоє з одного казанка, сидячи на соломі на дні окопа, а наш комзвод, трохи осторонь від нас, сидячи на перекинутій поперек окопу лопаті, їв свій пай з окремого казанка. Саме тоді, як ми доїдали по третьому сухарю, над нами зненацька з’явився «мессершмідт». Він нас минув і полетів далі вздовж лінії фронту. Навперейми йому з нашого боку вилетіло двоє ястребків. У небі зацокотіли кулемети, а за кілька секунд один наш ястребок полетів сторчака на німецький стан. Другий зробив дугу навколо «мессершмідта» і полетів у наш бік, залишаючи за собою довгий хвіст чорного диму.

— Ось і воюй з ними, — сказав я. — У них літаки криті бронею, а у нас фанерою.

Ніхто з солдатів нічого не сказав у відповідь на мою репліку. Вони тільки поцмокали губами з сумом на обличчях, а комзвод припинив сьорбати юшку й звів на мене свій погрозливий погляд.

Це було вранці. А увечері мене викликали до комбата.

Комбат перебував у крайній хаті села, яку покинули господарі.

На подвір’ї стояла військова машина американської марки. За кермом дрімав водій. У кімнаті, крім комбата, було ще троє військових — один старшина і двоє сержантів. Це були червонопогонники.

— Здайте зброю, — сказав комбат у відповідь на мій рапорт.