ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Невже ж вас розстріляють? — питав я, дивлячись хлопцям у вічі, мені не вірилося, що у цих здорових юнаків таке коротке життя. — Тепер же наче стріляють менше, а більше направляють у штрафні роти.

— Може, кого й направляють у штрафні роти, — казав той, що обізвався до мене третим, — а нас розстріляють, вже є вирок на нас.

— Стрілятимуть нас перед строєм, показовий розстріл буде, щоб інших налякати, — додав той, що обізвався до мене другим.

— Не шкода було б умирати, якби ми були хоч справжні дизелі, — сказав той, що обізвався до мене першим.

— А що? Ви, мабуть, такі дизелі, як я агітатор?

— Отож. Перебули по двоє суток у рідному селі — оце й все наше дезертирство.

— Полк переходив через наше село — ну як тут утримаєшся, не побачитися зі своїми, — сказав той, що заговорив до мене третій, і схилив голову собі на коліна.

Наступного дня вранці мене повели на другий поверх. У невеликій кімнаті за великим столом сидів офіцер з пагонами майора. Волосся його було чорне, як ґавине крило, і кучерявилось над вухами. Очі буди великі й рухливі. Я не піймав у зблисках тих очей якоїсь неприязні до мене.

— Сідайте, — сказав він мені у відповідь на моє привітання. Я сів на табуретку, що стояла перед столом під правою стіною.

— Ви не думайте, що ми вас заарештували, — заговорив до мене майор. — Ні, ми вас не заарештували. Ми привезли вас сюди, щоб вияснити одне питання.

— Яке? — не стримавсь я.

— А ось таке. Ви, як досвідчений вояка, мабуть, добре знаєте, яка техніка краща на війні, наша чи німецька?

— Так, звичайно, що наша! — відповів я йому впевнено й категорично.

— Мм-ги, — промимрив майор, підвівся зі свого місця й почав виходити з-за столу.

Майор був зростом не вищий за п’ятнадцятирічного хлопчака. А широке галіфе робило його постать кумедною. Його постать викликала в мене насмішкуватий погляд. Майор, видно, помітив той погляд і поступово наближався до мене. Став коло самих моїх ніг.

— Значить, кажеш, наша техніка краща? — ще раз спитав він мене.

— Наша, — твердо відповів я.

— А чиї літаки криті фанерою? І чиї літаки криті бронею?

Я незчувся, як майор вліпив мені кулаком по щелепі. Щелепа затерпла, як від уколу дантиста, і я виплюнув два зуби на підлогу. Майор ногою підсунув мені таз, що стояв у кутку.

— Сюди плюй!

— Хто говорив ці слова? — не відступав від мене майор. Ще один удар знизу, і моя голова облупила штукатурку на стіні.

— Не говорив я цього і не чув, щоб хтось таке говорив, — вимовив я, випльовуючи згустки крові в таз.

— Не говорив? — перепитав майор. — Брехнею не врятуєшся. Сам не признаєшся, докажемо свідками.

Майор відчинив двері, й на порозі з’явився сержант.

— Відведіть його, — наказав йому майор.

Коли я опинився знову в підвалі, то хлопців — «дизелів» там уже не було.