— Невже ж вас розстріляють? — питав я, дивлячись хлопцям у вічі, мені не вірилося, що у цих здорових юнаків таке коротке життя. — Тепер же наче стріляють менше, а більше направляють у штрафні роти.
— Може, кого й направляють у штрафні роти, — казав той, що обізвався до мене третим, — а нас розстріляють, вже є вирок на нас.
— Стрілятимуть нас перед строєм, показовий розстріл буде, щоб інших налякати, — додав той, що обізвався до мене другим.
— Не шкода було б умирати, якби ми були хоч справжні дизелі, — сказав той, що обізвався до мене першим.
— А що? Ви, мабуть, такі дизелі, як я агітатор?
— Отож. Перебули по двоє суток у рідному селі — оце й все наше дезертирство.
— Полк переходив через наше село — ну як тут утримаєшся, не побачитися зі своїми, — сказав той, що заговорив до мене третій, і схилив голову собі на коліна.
Наступного дня вранці мене повели на другий поверх. У невеликій кімнаті за великим столом сидів офіцер з пагонами майора. Волосся його було чорне, як ґавине крило, і кучерявилось над вухами. Очі буди великі й рухливі. Я не піймав у зблисках тих очей якоїсь неприязні до мене.
— Сідайте, — сказав він мені у відповідь на моє привітання. Я сів на табуретку, що стояла перед столом під правою стіною.
— Ви не думайте, що ми вас заарештували, — заговорив до мене майор. — Ні, ми вас не заарештували. Ми привезли вас сюди, щоб вияснити одне питання.
— Яке? — не стримавсь я.
— А ось таке. Ви, як досвідчений вояка, мабуть, добре знаєте, яка техніка краща на війні, наша чи німецька?
— Так, звичайно, що наша! — відповів я йому впевнено й категорично.
— Мм-ги, — промимрив майор, підвівся зі свого місця й почав виходити з-за столу.
Майор був зростом не вищий за п’ятнадцятирічного хлопчака. А широке галіфе робило його постать кумедною. Його постать викликала в мене насмішкуватий погляд. Майор, видно, помітив той погляд і поступово наближався до мене. Став коло самих моїх ніг.
— Значить, кажеш, наша техніка краща? — ще раз спитав він мене.
— Наша, — твердо відповів я.
— А чиї літаки криті фанерою? І чиї літаки криті бронею?
Я незчувся, як майор вліпив мені кулаком по щелепі. Щелепа затерпла, як від уколу дантиста, і я виплюнув два зуби на підлогу. Майор ногою підсунув мені таз, що стояв у кутку.
— Сюди плюй!
— Хто говорив ці слова? — не відступав від мене майор. Ще один удар знизу, і моя голова облупила штукатурку на стіні.
— Не говорив я цього і не чув, щоб хтось таке говорив, — вимовив я, випльовуючи згустки крові в таз.
— Не говорив? — перепитав майор. — Брехнею не врятуєшся. Сам не признаєшся, докажемо свідками.
Майор відчинив двері, й на порозі з’явився сержант.
— Відведіть його, — наказав йому майор.
Коли я опинився знову в підвалі, то хлопців — «дизелів» там уже не було.






