ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Я здивовано подивився на нього, та комбат нічого не відповів на мій подив. Я зняв з плечей автомата й поклав на стіл, відстебнув від пояса дві гранати-лимонки і поклав біля автомата.

Щойно я склав зброю, як підступили до мене червонопогонники й обмацали мене з голови до ніг. А один з них розщібнув на мені пояс і скинув його з мене.

— Що таке? У чому річ? — запитував я їх. Та вони не відповідали на мої запитання.

Коли я був повністю обеззброєний, підступив до мене старшина й скомандував:

Руки назад! За мною — шагом марш!

Старшина попереду, сержанти позаду — так вони мене вивели до машини, що стояла на подвір’ї.

Я сидів позаду між двома сержантами, що тримали свої автомати напоготові, спереду біля водія сидів старшина з розщібнутою кобурою пістолета.

— Ну, хлопці, хоч тепер скажіть мені, за що ви мене забрали? — питав я червонопогонників по дорозі.

— Ми нічого не знаємо. Ми сполняємо приказ, — відповів мені сержант з медаллю на грудях.

Присмерком машина заїхала в якесь містечко, де не було чути цокоту кулеметів, ані вибухів гарматних набоїв, небо не краяли палаючі змії німецьких ракет.

Машина зупинилася біля невеликого двоповерхового будинку.

Знову команда старшини: «Руки назад! За мною — шагом марш!»— і за кілька хвилин я опинився в підвалі, тьмяно освітленому електролампою, що звисала зі стелі. Очі мої розгледіли три фігури, що лежали в кутку на купі соломи. Вони були в такій самій солдатській одежі, яка була на мені. Коли двері за мною зачинилися, фігури заворушилися. Вони рядком сіли проти мене, обхопивши руками коліна. Це були такі самі солдати, як і я.

— Сідай, — сказав один з них, відгорнувши купку соломи.

— За що тебе забрали? — спитав другий, коли я вмостився навпроти них.

— Не знаю, — відповів я.

— Не дури. Контрразведка дурно не бере, — заперечив мені той, що підгорнув мені купку соломи. — їй-богу, не знаю. Я нічого не зробив такого, за що мене можна було б заарештувати.

— Де тебе забрали? — спитав той, що досі не обзивався до мене.

— На самій передовій.

— Може, відлучився куди?

— Нікуди я не відлучався.

— Може, не виконав якого наказу?

— Ні. Всі накази я виконував.

Читать дальше

— А може, щось язиком ляпнув?

І тільки в цю мить я пригадав собі свою репліку про німецькі й наші літаки за сніданком. Я розповів хлопцям про цю подію.

— Оце тобі й відгадка, — сказав той, що заговорив до мене другим. — Так ось що, хлопче, — продовжував він, — нам все одно хана, нас завтра розстріляють, бо ми дизелі.

Хто такі «дизелі», я знав. На фронті «дизелями» називали дезертирів.

— Так ось тобі наша порада, — не втихав він. — Хай тебе ріжуть, убивають, а ти не признавайся, що ти це говорив. Признаєшся — розстріляють і перехреститися не дадуть.