ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Над нами свистять кулі та дзижчать уламки мін, та вони нас мало непокоять — ми до цього вже звикли. Він сидить переді мною й хвалиться новими чобітьми та німецьким френчем, що стягнув із убитого німця. Чоботи вилискують на його ногах, з-під брудної солдатської сорочки вибиваються петлиці мундира есесівського офіцера.

Я його добре знаю. Нас обох взято на війну з каторжної Колими.

Він, як сам не раз про це казав, побував на тому світі. Там, на Колимі, його, знесиленого каторгою і добитого цингою з табличкою, прив’язаною до ноги, разом з іншими трупами вкинули в могилу, вириту вибухом амоналу, прикидали брилами мерзлої землі. Під холодними брилами він ожив, вирився з-під них і приплентався назад до своїх катів, не скидаючи табірного номера з ноги, останнього посвідчення мертвого в’язня. Він тепер снайпер. На його рахунку півсотні убитих німців.

Він має на грудях «За боевые заслуги». Я дивлюся на його нові чоботи, на його медаль на засмальцьованій сорочці, на його давно немите й неголене обличчя та думаю: 'Кого тільки і чим тільки можна заохотити до війни? Дивна людська натура».

Ківерці, 1955

То була гумова рукавичка з тих рукавичок, що вбирають собі на руки лікарі, коли оперують хворих.

Знайшли ми її під шафою в нашій кімнаті, де квартирував старшина Сучков. Це було тоді, коли совєтське військо вже відступало й коли старшина, похапцем зібравшись, вскочив до вантажної машини, переповненої солдатами.

Це було тоді, коли люди кинулися до в’язниць, щоб випустити з неволі своїх рідних і знайомих, і не знайшли там живих людей, а знайшли по глибоких підвалах шматки людського м’яса та залиті вапном трупи в ровах тюремних дворів.

Рукавичка та була вимащена запеченою кров’ю й прилипала густою чорно-червоною барвою до наших рук.

Ми не відразу догадалися, звідки та кров. Та коли привезли з тюрми нашого сусіду Романюка з розпореним животом, з відрізаним носом і повидовбуваними очима. Ми зрозуміли, чому рукавичка Сучкова так липла кров’ю до наших рук. Тоді нам стало зрозуміло, чому старшина Сучков останнім часом рідко коли ночував удома. А коли приходив додому, то очі його були вкриті червоними жилками, і він хижо дивився на нас.

Перед тим він був інакший. Він часто говорив з нами про те, що вони хочуть створити таке суспільство, де не буде гноблення людини людиною.

У нас на квартирі стояв капітан Стеценко. Він не лаявся так огидно, як лаялася більшість москалів, і говорив з нами нашою мовою. Капітан мав патефона і пачку платівок з українськими піснями. Коли він заводив патефона, то запрошував нас, і ми слухали пісні разом із ним. Іноді вечорами Стеценко заходив до нашої кімнати та розповідав про голод в Україні 1933 року.

Читать дальше

Тоді наші серця сповнювалися болем і смутком, а мама плакали.