Над нами свистять кулі та дзижчать уламки мін, та вони нас мало непокоять — ми до цього вже звикли. Він сидить переді мною й хвалиться новими чобітьми та німецьким френчем, що стягнув із убитого німця. Чоботи вилискують на його ногах, з-під брудної солдатської сорочки вибиваються петлиці мундира есесівського офіцера.
Я його добре знаю. Нас обох взято на війну з каторжної Колими.
Він, як сам не раз про це казав, побував на тому світі. Там, на Колимі, його, знесиленого каторгою і добитого цингою з табличкою, прив’язаною до ноги, разом з іншими трупами вкинули в могилу, вириту вибухом амоналу, прикидали брилами мерзлої землі. Під холодними брилами він ожив, вирився з-під них і приплентався назад до своїх катів, не скидаючи табірного номера з ноги, останнього посвідчення мертвого в’язня. Він тепер снайпер. На його рахунку півсотні убитих німців.
Він має на грудях «За боевые заслуги». Я дивлюся на його нові чоботи, на його медаль на засмальцьованій сорочці, на його давно немите й неголене обличчя та думаю: 'Кого тільки і чим тільки можна заохотити до війни? Дивна людська натура».
Ківерці, 1955
То була гумова рукавичка з тих рукавичок, що вбирають собі на руки лікарі, коли оперують хворих.
Знайшли ми її під шафою в нашій кімнаті, де квартирував старшина Сучков. Це було тоді, коли совєтське військо вже відступало й коли старшина, похапцем зібравшись, вскочив до вантажної машини, переповненої солдатами.
Це було тоді, коли люди кинулися до в’язниць, щоб випустити з неволі своїх рідних і знайомих, і не знайшли там живих людей, а знайшли по глибоких підвалах шматки людського м’яса та залиті вапном трупи в ровах тюремних дворів.
Рукавичка та була вимащена запеченою кров’ю й прилипала густою чорно-червоною барвою до наших рук.
Ми не відразу догадалися, звідки та кров. Та коли привезли з тюрми нашого сусіду Романюка з розпореним животом, з відрізаним носом і повидовбуваними очима. Ми зрозуміли, чому рукавичка Сучкова так липла кров’ю до наших рук. Тоді нам стало зрозуміло, чому старшина Сучков останнім часом рідко коли ночував удома. А коли приходив додому, то очі його були вкриті червоними жилками, і він хижо дивився на нас.
Перед тим він був інакший. Він часто говорив з нами про те, що вони хочуть створити таке суспільство, де не буде гноблення людини людиною.
У нас на квартирі стояв капітан Стеценко. Він не лаявся так огидно, як лаялася більшість москалів, і говорив з нами нашою мовою. Капітан мав патефона і пачку платівок з українськими піснями. Коли він заводив патефона, то запрошував нас, і ми слухали пісні разом із ним. Іноді вечорами Стеценко заходив до нашої кімнати та розповідав про голод в Україні 1933 року.
Читать дальше
Тоді наші серця сповнювалися болем і смутком, а мама плакали.






