ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Але ж і смоктати корову він не може, — міркував я собі. — Корови ж пасемо на те, щоб вони принесли увечері людям молоко, а не на те, щоб те молоко бугай висмоктав.

Я взяв Настину лозину і підійшов до бугая.

— Гей! Гей! — закричав я, піднявши вгору лозину.

Бугай звівся на ноги, повернувся до мене задом і, не поспішаючи, поволі пішов геть від мене. А корова встала й пішла в протилежний бік.

— Видно, цей бугай не страшний, — подумав я собі й пішов на своє місце.

Щойно я вмостився на травичці, коли — глядь — а в другому кінці череди лежить корова і бугай коло неї. Я встав і пішов до нього.

— Бігати й кричати, — думаю, — не можна, бо порозганяю корів. Тоді їх не збереш.

На цей раз я вдарив бугая лозиною, та він не дуже поспішав утікати. Він помаленьку встав і так само помаленьку пішов геть від мене.

Бугай, видно, був хитрий. На цей раз він не відразу приліг до третьої корови, а почав ходити між ними ще й голову нахиляти до землі так, ніби він пасеться. Та як тільки я знову вмостився на травичці, а він відійшов від мене далеченько, я незчувся, як він уже знову лежав і смоктав іншу корову.

І на цей раз я прогнав бугая. Та він знову пішов у інший край череди і знову взявся за свою справу.

— Ну, хай уже одну видоє, — подумав я собі. Хай насмокчеться! Зате інші будуть з молоком, бо вже ноги так наколов, що нема сили за ним бігати.

Та бугай видоїв ту корову і відразу пішов до іншої.

Читать дальше

— Оце робота, — подумав я собі, — це ще гірше, ніж погоничем бути на розводі.

Прогнав я бугая і від цієї корови. Та я не врахував того, що бугаєві зовсім небагато треба часу, щоб видоїти корову.

Доки я до нього доходив зі своєю лозиною, він повністю висмоктував з корови молоко. Я втратив лік — скільки корів видоїв бугай.

Сонце вже хилилося до заходу.

— Буду попаски гнати череду до хутора, — вирішив я.

Череда слухняно підкорилася мені й пішла, куди я її спрямував.

Сонце вже набирало червоної барви і хилилося до небокраю, коли я заганяв череду в хутір.

Дядько Мусій розчинив ворота загону і допоміг мені позаганяти корів. Бугая він вилучив з череди, накинув йому на роги налигача й повів у стайню.

Хотілося впасти й заснути хоч би й на голій землі. На столах уже були миски і ложки біля них, а коло столів парував величезний казан, наповнений свіжозвареною вечерею. Пахуча пара лоскотала ніздрі. Та ще ніхто не вечеряв, дожидали, видно, коли прийдуть усі робітники.

Під конюшнею на купі соломи я побачив трьох хлопчаків, таких самих як я, що сиділи, підібгавши під себе ноги, і про щось розмовляли. Я підійшов до них і собі присів на соломі. Один з них розповідав про те, як він з батьком їздив пароплавом до Херсона.

— Дніпро такий широкий, що краю йому не видно, з небом зливається. Небо голубе і Дніпро голубий.