Увійшовши в своїй грубій сільській одежі в той дім, звідки вийшла нещодавно в самій сорочці, вона заходилась підмітати і прибирати в покоях, веліла порозвішувати по залах килими і порозстилати доріжки, а потім почала давати лад у пекарні і до всього щиро докладала рук, неначе була в сьому домі послідньою наймичкою, — тоді тільки спочила, коли все було зроблено й налаштовано, як годиться. Потім, велівши од імені Гвальтьєрі запросити на учту всіх навколишніх паній, вона стала чекати того свята. Як настав день весілля, Грізельда, як була, в своїй убогій одежині, ґречно й привітно посміхаючись, прийняла в домі всіх запрошених дам. Маркіз, діти якого тим часом дбайливо виховувалися в Болоньї в одної родички, що була замужем за графом Паназьким (дівчині вже було дванадцять років — там такою красунею виросла, що ну, а хлопчику — шість), маркіз, кажу, послав свого вірника до того болонського родича, просячи, щоб він приїхав з дочкою його та сином до Салуццо в супроводі численного почту і казав усім, буцім везе ту панянку до нього в заміжжя, не одкриваючи нікому, хто вона справді така. Вельможний родич зробив усе так, як просив його маркіз, вирушив із Болоньї і за кілька день прибув разом із дівчиною, її братиком та багатим супроводом якраз під обіди в Салуццо, де вже всі мешканці і чимало людей з сусідніх околиць виглядали нової маркізової нареченої. Коли та нібито графівна, зустрінута дамами, ввійшла до бенкетної зали, Грізельда, в чому була, привітно вийшла їй назустріч і промовила:
— Милості прошу, ласкава пані!
Дами ще до того просили Гвальтьєрі, та так і не могли впрохати, щоб він дозволив Грізельді перебути сей час у якійсь іншій кімнаті або принаймні одягти якесь пристойніше плаття, щоб не соромитись так перед чужими людьми; тепер їх усіх посадили за столи, й служебники почали подавати напитки й наїдки. Всі гості дивились на дівчинку й казали, що Гвальтьєрі добру знайшов переміну, та найдужче, либонь, хвалила ту панянку і брата її малого сама Грізельда.
Аж тепер цілком пересвідчився Гвальтьєрі, яка в нього многотерпелива жінка, що жодні образи й приниження неспроможні захитати її міцної вдачі (знав-бо, що не з нетяму, а з мудрості великої так вона себе поводить), і вирішив нарешті, що настав час вивести її з сієї гіркої муки, котру вона, як він здогадувався, приховувала під своїм аж надто спокійним видом.






