Граф Паназький повернувся через кілька днів до Болоньї, а Гвальтьєрі звільнив Джаннукола од панщизняної роботи і шанував його, як свого тестя; старий довікував свого віку в спокою та гаразді. Трохи згодом маркіз видав свою доньку за вельможного чоловіка, а сам іще довго жив із Грізельдою в щасті і згоді, велико шануючи свою доблесну дружину.
Що ж можна нам іще про се сказати? Хіба тільки те, що і в убогі хати сходять часом із небес божисті духи, як і в царських палатах проявляються іноді такі, що їм би свині пасти, а не над людьми владарювати. Хто ще, окрім Грізельди, міг би перенести з ясним, не зрошеним слізьми лицем ті суворі нелюдські випробування, через які провів її Гвальтьєрі? Шкода, що не напав він на іншу жінку, нехай би, як прогнав він її з дому голу й босу, знайшла собі когось, що добре вміє вовну чухрати, та й заробила якось на добру одежу.
Діонеєва оповідка добігла кінця, і панії на всі боки її обміркували: та щось гудила, та хвалила дещо; тоді король споглянув на небо і, побачивши, що сонце вже на захід схилилось, таку річ ізняв, не встаючи з місця:
— Хороші мої пані, я гадаю, вам відомо, що розум людський не в тому тільки полягає, щоб минувшину в пам'яті держати чи теперішність добре знати, а і в тому, щоб уміти з поміччю того й сього в будущину зазирнути: ось що мудрі люди вважають ознакою справдешнього розуму. Завтра, як ви знаєте, мине два тижні з того часу, як ми вибралися з Флоренції, щоб зберегти здоров'я і життя наше та й розважитися трохи од жалю, смутку і тривоги, що запанували в нашому місті, відколи в нім та чумна моровиця проявилася; поводили ми себе, як мені здається, цілком пристойно, бо хоч тут, правду кажучи, оповідалось багато веселого, а подекуди й солоного та скоромного, хоч ми завжди добре пили й їли, охоче грали й співали, що загалом спонукає слабкодухих до вчинків не геть-то чесних, — я не помітив ні з вашого боку, ані з вашого жодного слова, жодного поруху, що заслуговували б огуди, а весь час був свідком честивої обопільної згоди, справжньої братерської дружби, що дає і мені, і вам, я думаю, законне право пишатися і втішатися нашою поведінкою. Щоб же з нашого довшого тут пробутку не постало якої прикрості, щоб ніхто не міг осудити нас за те, що ми тут занадто забарились, я вважаю (якщо ви, звичайно, будете згодні), що тепер, коли кожне із вас має за собою день верховної влади, яку сьогодні справляю я, нам годилось би туди повернутися, звідкіля ми прийшли. Ще й те сказати слід, як подумаємо добре, що наше товариство, про яке вже багато хто в околиці дізнався, так може розростися, що пропаде всяка наша втіха.






