ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Диктатор Сергій Постоловський Влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати одному чоловікові. Павло Загребельний Грішнику нема спокутування. Найбільше – прощення жертви. Але часто, навіть отримавши прощення, він не може жити. Жауме Кабре У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, і мета, заради якої не шкода померти. Роберт Харріс © С. Р. Постоловський, 2020 © М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020 Герої та події даної книги є художньою вигадкою. Можливий збіг з реальними людьми – випадковість. Проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії. Все інше – спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього. Перед Богом та історією – Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід. Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах. Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Помилкою, злою та безглуздою помилкою влади, було те, що вона – влада, сама підігрівала зраду, годувала її щодня новими темами та випадками, які пізніше, крізь десятиліття та роки, стануть українською історією, нагадуватимуть нащадкам того постреволюційного та воєнного покоління про те, що у світі є не тільки добро. У світі існує ще й зло, яке одягає різні маски, але завжди за тими масками ховається одна й та ж сама суть. Огидна, цинічна, неприємна суть жадібних і бездушних людей, які не бачать свого життя без легкої наживи.

Політика влади не приносила позитивних результатів. Україна жила від кредиту до кредиту, а внутрішні чвари були небезпечнішим ворогом, аніж зовнішня агресія. Активістів та патріотів прямо з фронту відправляли до поліцейських відділків, а усі, хто мав нахабство критикувати владу, неодмінно отримували клеймо «агента Кремля». Ось так жила Україна після Майдану, стікала кров’ю своїх синів і доньок, плакала за втраченими можливостями і майбутнім, яке більшості людей бачилося незрозумілим, сумним і безперспективним.

– Здобули! – сміялася зрада з обдуреного українського люду, що віддавав найдорожче – своє життя, поки окремі його представники грабували та шматували ту нещасну, прокляту і таку жертовну країну, яка не знала іншої долі, як боротися за своє існування і стверджуватися всупереч бажанням її ворогів.

Про перемогу

Аби заперечити зраду, перемога активно й нахабно рушила у свій нелегкий шлях Україною.

Ціла армія йшла за нею. І звалися ті воїни «порохоботами». Серед них були й такі, які дійсно вірили у зміни, намагалися пояснювати іншим, що треба підтримати як президента, так і прем’єра, адже важкі часи, Росія нахабно вторглася на територію України, проте усе вийде, потрібно тільки трішки потерпіти, почекати, протриматися.

У перші два роки після Майдану люди намагалися ще вірити. Але ті, хто трохи розумівся на політиці й знав, хто прийшов до влади, тільки посміхалися. Бо не може бути віри тим, хто не тримає свого слова. Хто цинічно бреше заради одного – абсолютної влади, яка відкриває шлях до шалених статків. Тому і армія перемоги ставала все меншою і непереконливою. Вона танула, наче зимовий сніг під яскравим та теплим сонцем. Вона гинула разом зі своїми керманичами, що безсовісно вели ту армію на вірну смерть.

Читать дальше

Що би не говорила зрада, але перемога мала у своєму запасі вагомий козир. Він стосувався Росії. Остання українська революція ХХІ століття зірвала «братню маску» з обличчя Кремля. Українці зрозуміли, що не існує ніякої дружби й братерства. Врешті-решт відкрилася істинна сутність росіян – хижа, зла і жорстока. Зомбований люд ішов до України, аби вбивати і нищити. Приховане бажання, яке жило у нутрощах росіян, вміло відкрив їхній президент.