Обличчя наляпане фарбою, щоби здалеку вгадувався рот та очі. Опудало, що створює ілюзію життя. Потріскана фарба і трухлява фанера.
Вмикається світло на кухні, в будинку навпроти гасне. І я розумію — я сам. Єдина жива душа на ціле місто.
Країна ілюзії.
Світ брехні.
Місто, жителі якого — самі лишень опудала, імітації, фанерні привиди.
Місто — декорація реальності. Голівудський шаблон, що став дійсністю.
Місто автоматичної гри світла і фанерних сімей. Імітація імітації. Єдине, що рухається в застиглому місті — вітер і дрон-патрульний. Якому і так недовго залишилося.
Проходжу кімнатами, нічого примітного. Нашарування пилюки і потріскана фарба. Жодних меблів, порохняві фіранки, що нагадують розвішані савани.
Спускаюся вниз, до підвалу. В центрі колодязь, прикритий зогнилим деревом. Куди він веде? До кого він веде? Стомлена свідомість боїться шукати відповідей, але уява малює хижаків хаосу, що виповзають з колодязів і зголодніло забирають свою данину. І їм не треба жертвоприношень, зроблених кухарським ножем. Вони самі господарі над своєю худобою.
Вирішую дочекатися ранку з фанерною місіс. Так точно веселіше і не так самотньо.
Працюю над своїми записами.
За вікном скаженіє природа.
Головне — не спати. Ще однієї мандрівки жахами я можу не витримати.
***
Приповзає світанок. Червоними щупальцями вдирається в будинок. Трухляві стіни декорацій, умовність реальності та кришталево чисте повітря.
Реальність розпадається на пласти. Пазл, який кожен повинен зібрати сам. Картинка, в яку кожен вірить по-своєму.
Перебіжками добігаю до будинку «Астри». Дрон, певно, спить, заряджаючись перед вечірньою прогулянкою. Або лежить десь, збитий вітром.
Добираюся до їжі, приготованої батьком. Як же складно звикнути до цього! Хижо кидаюся на неї та квапливо набиваю рота.
Чому він привіз мене сюди? Чому не отруїв мене? Чому служба безпеки не ліквідувала мене? Як дідуся. Як маму. Як усю родину Юрася. Чи він відчував свою провину перед Творцями і був готовий спокутувати її ціною власного життя? Чи примирився з долею і провидінням? Чи стомився нести своє знання, щоночі бачити жахи і слухати голоси? Якою мовою вони говорять? Чи їх команди просто лунають у свідомості?
Питання вибухали бульбашками, як репліки в коміксах. Хмара запитань, на які ніколи не буде відповідей. Сон починає зморювати мене, але дістаюсь до лептопа. Мені не можна спати.
Я повинен бути в цій реальності й закінчити задумане.
Це мій останній день тут.
Тут?
У цьому світі, створеному «Астрою».
Відчуття, що щось робиш уперше або востаннє, надає особливої рішучості, важливості кожному крокові, кожному жестові. Кожен подих останнього дня — особливий.
Чекаю шістнадцятої години, коли в Києві Іра зранку ввімкне комп’ютер.






