ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Сезон гроз Анджей Сапковський Від кровопивців і від поторочів, Від інших довголапих страховидл І всього, що товчеться серед ночі, Нас, добрий Боже, вибави! Благальна молитва, відома як „The Cornish Litany”, датована XIV-XV ст. Кажуть, що поступ проганяє морок. Але завжди, завжди буде існувати темінь. І завжди буде в темряві Зло, завжди будуть у темряві ікла і пазури, смерть і кров. Завжди будуть істоти, що товчуться серед ночі. А ми, відьми́ни, є на те, щоби притовкти їх. Весемир з Каер Моргену Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися, щоб самому не обернутись на страховище. І коли довго дивишся у прірву, прірва також зазирає в тебе. Фрідріх Ніцше, «По той бік Добра і Зла» (пер. Анатолій Онишко) Заглядання у прірву вважаю цілковитим ідіотизмом. Є на світі безліч речей, набагато більш вартих того, аби в них заглядати. Горицвіт, «Півсторіччя поезії» Він жив лиш для того, щоби убивати. Лежав на нагрітому сонцем піску. Відчував коливання, що переносилися притисненими до землі волохатими сяжками та щетинками. Хоч коливання ще були далекі, Ідр відчував їх виразно і точно, на їх підставі був здатний визначити не лише напрям та ритм руху жертви, а й її вагу. Для більшості хижаків, що полювали подібним чином, вага здобичі мала першорядне значення – підкрадання, напад та переслідування означали витрату енергії, котра мусила бути компенсована енергетичною цінністю поживи. Більшість подібних до Ідра хижаків відмовлялася від нападу, коли здобич була замала. Але Ідр — ні. Ідр існував не для того, щоб їсти та продовжувати рід. Не для того був створений. Жив для того, щоби убивати. Обережно переставляючи членисті кінцівки, видобувся з ями, переповз через струхлявілий стовбур дерева, за два кроки проминув бурелом, як примара, промайнув галявину, впав у порослий папороттю пі

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Метр покашлюванням вирвав його з роздумів і раптової ностальгії.

— Сьогодні, — оголосив урочисто і не без гордості, — пропонуємо телячу гомілку, тушковану з овочами, грибами і квасолею. Сідло баранця, запечене з баклажанами. Свинячий бочок у пиві, поданий з глазурованими сливами. Печену лопатку дикого кабана, подану з яблучним мармеладом. Качині грудки з пательні, подані з червоною капустою і журавлиною. Кальмарів, начинених цикорієм, з білим соусом і виноградом. Морського чорта з рожна у вершковому соусі, поданого з тушкованими грушами. Або ж, як завжди, наші фірмові страви: гусяче стегенце в білому вині, з овочевим асорті, запеченим на блясі, і калкан у карамелізованому чорнилі каракатиці, поданий з раковими шийками.

— Якщо до смаку риба, — біля столу, невідомо як і звідки, вигулькнув Фебус Равенґа, — то щиро рекомендую калкана. З ранкового улову, само собою. Гордість і слава шефа нашої кухні.

— Тоді калкана в чорнилі, — відьми́н придушив у собі ірраціональне бажання замовити кілька страв одразу, розуміючи, що це було б ознакою поганого виховання. — Дякую за пораду. Я вже починав відчувати муки вибору.

— Яке вино, — запитав метр, — ви б ласкаво бажали?

— Прошу вибрати щось підходяще. Мало знаюся на винах.

— Мало хто знається, — усміхнувся Фебус Равенґа. — І зовсім мало хто в цьому признається. Безсумнівно, підберемо сорт і рік, пане відьми́не. Не заважатиму, бажаю смачного.

Побажанню не судилося здійснитися. Геральтові також не випало переконатися, яке вино для нього виберуть. Смак калкана в чорнилі теж мав залишитися для нього таємницею цього дня.

Рудоволоса жінка раптом полишила обережність, відшукала його поглядом.

Посміхнулася. Відьми́н не міг позбутися враження, що посмішка була недоброю. Відчув тремтіння.

— Відьми́н, званий Геральтом з Ривії?

Запитання поставив один з трьох одягнених у чорне типів, які тихцем підійшли до столу.

— Це я.

— Іменем закону тебе заарештовано.

Якого присуду мені боятись?

Адже чиню я по закону.

Вільям Шекспір, «Венеціанський купець», пер. Ірина Стешенко

Приділена Геральтові державна захисниця намагалася не дивитися йому в очі. З наполегливістю, вартою кращого застосування, перебирала папку з документами. Документів там було небагато. А саме два. Пані адвокатка, здавалося, намагалася вивчити їх напам’ять. Відьми́н сподівався – аби сяйнути захисною промовою. Однак була то, як підозрював Геральт, марна надія.

— У в’язниці, – пані адвокатка врешті підвела очі, – ти припустився побиття двох сусідів по камері. Можу я дізнатися хоча б причину?

—

Primo

, я відкинув їх сексуальні домагання — не бажали зрозуміти, що «ні» значить «ні».

Secundo

, люблю бити людей.

Tertio,

це брехня. Вони самі покалічилися. Об стіни. Аби мене очорнити.

Відьми́н говорив повільно і байдуже.