ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Сезон гроз Анджей Сапковський Від кровопивців і від поторочів, Від інших довголапих страховидл І всього, що товчеться серед ночі, Нас, добрий Боже, вибави! Благальна молитва, відома як „The Cornish Litany”, датована XIV-XV ст. Кажуть, що поступ проганяє морок. Але завжди, завжди буде існувати темінь. І завжди буде в темряві Зло, завжди будуть у темряві ікла і пазури, смерть і кров. Завжди будуть істоти, що товчуться серед ночі. А ми, відьми́ни, є на те, щоби притовкти їх. Весемир з Каер Моргену Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися, щоб самому не обернутись на страховище. І коли довго дивишся у прірву, прірва також зазирає в тебе. Фрідріх Ніцше, «По той бік Добра і Зла» (пер. Анатолій Онишко) Заглядання у прірву вважаю цілковитим ідіотизмом. Є на світі безліч речей, набагато більш вартих того, аби в них заглядати. Горицвіт, «Півсторіччя поезії» Він жив лиш для того, щоби убивати. Лежав на нагрітому сонцем піску. Відчував коливання, що переносилися притисненими до землі волохатими сяжками та щетинками. Хоч коливання ще були далекі, Ідр відчував їх виразно і точно, на їх підставі був здатний визначити не лише напрям та ритм руху жертви, а й її вагу. Для більшості хижаків, що полювали подібним чином, вага здобичі мала першорядне значення – підкрадання, напад та переслідування означали витрату енергії, котра мусила бути компенсована енергетичною цінністю поживи. Більшість подібних до Ідра хижаків відмовлялася від нападу, коли здобич була замала. Але Ідр — ні. Ідр існував не для того, щоб їсти та продовжувати рід. Не для того був створений. Жив для того, щоби убивати. Обережно переставляючи членисті кінцівки, видобувся з ями, переповз через струхлявілий стовбур дерева, за два кроки проминув бурелом, як примара, промайнув галявину, впав у порослий папороттю пі

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Після тижня, проведеного у в’язниці, він цілком збайдужів. Захисниця закрила папку, аби тут же знову її відкрити. Після чого поправила вишукану зачіску.

— Побиті, — зітхнула, – скаржитися, видається, не збираються. Зосередьмося на інстигаторському обвинуваченні. Асесор трибуналу звинувачує тебе у серйозному злочині, який суворо карається.

А як же інакше, подумав Геральт, милуючись вродою пані адвокатки. Роздумував над тим, скільки їй було років, коли потрапила до школи чародійок. І в якому віці залишила цю школу.

Читать дальше

Конец ознакомительного отрывка

Купить книгу

Обидві діючі чародійські академії — чоловіча в Бан Арді і жіноча в Аретузі на острові Танедд — окрім випускників та випускниць, видавали й брак. Попри дрібне сито вступних іспитів, які дозволяли одразу відсіяти і відкинути безнадійні випадки, лише перші семестри здійснювали справжній відбір і виявляли тих, хто вмів маскуватися. Тих, для кого мислення було процесом прикрим і шкідливим. Потаємних дурнів, лінюхів і безмозких створінь обох статей, яким не було чого шукати в школі магії. Клопіт полягав у тому, що, як правило, то були нащадки людей заможних, або таких, хто вважався поважним з іншої причини. Після виключення зі школи треба було щось зробити з цією важкою молоддю. З хлопцями, яких викидали з Бан Арду, проблем не було – вони ставали дипломатами, на них чекали армія, флот і поліція, для найдурніших лишалася політика. Влаштування магічних відходів у вигляді представниць прекрасної статі лише на перший погляд було складнішим. Хоч і виключені, але панянки переступили поріг чародійської академії і досягли якогось рівня в магії. А вплив чародійок на представників влади та всі сфери політичного і економічного життя був надто сильний, аби лишати панянок з порожніми руками. Їм забезпечували тиху гавань. Вони потрапляли до сфери правосуддя і ставали юристками.

Захисниця закрила папку. Після чого відкрила її.

— Раджу визнати провину, – сказала. – Тоді можемо розраховувати на легшу міру…

— Визнати що? — перебив відьми́н.

— Коли суд запитає, чи визнаєш свою провину, відповідай ствердно. Визнання провини буде вважатися пом’якшуючою обставиною.

— Як же ти тоді збираєшся мене захищати?

Пані адвокатка закрила папку. Як віко труни.

— Ходімо. Суд чекає.

Суд чекав. Бо з залу суду якраз виводили попереднього правопорушника. Не надто радісного, як здалося Геральтові.

На стіні висів обсиджений мухами щит, на ньому виднівся герб Кераку, блакитний дельфін

nageant

. Під гербом стояв суддівський стіл. За ним засідало троє – худорлявий писар, блідуватий підсудок і пані суддя, дама статечна з вигляду і обличчя.

Лаву справа від суддів займав асесор трибуналу, що виконував обов’язки прокурора. Виглядав переконливо.