Не допомогло. Пані стражниці, очевидно, з’їли сьогодні більше квасолі, ніж завжди. Набагато, набагато більше квасолі. Хтозна, може була неділя.
Одні — як зазвичай — їли. Інші були зайняті грою в кості. З появою відьми́на встали з-за столу. І оточили його.
— Відьми́нн, гля, — промовила комендантка, встаючи впритул. — Взяв і приперся.
— Їду з міста. Прийшов забрати свою власність.
— Як позволим, — друга стражниця штурхнула його ліктем, ніби ненароком, — то шо нам за то дасть? Проставиться, братан, треба, проставиться! Е, дєвки? Шо скажем, хай зробе?
— Хай кожну в голу жопу поцілує!
— В засос! І язиком вилиже!
— Та ну! Ше заразить чимось!
— Нє, ну мусе нам, — ще одна поперла на нього твердим, як каменюка, бюстом, — шось приятне зробить, нє?
— Пісеньку хай заспіва, — інша голосно перднула. — А мелодію під мій тон підбере!
— Або під мій! — наступна перднула ще голосніше. — Бо мій лучче звучить!
Решта дам аж за боки бралася від сміху.
Геральт проклав собі дорогу, стараючись не зловживати силою. В цей момент відчинилися двері камери схову і в них з’явився панок у бурій опанчі і береті. Комірник, Гоншорек, чи як там його. Побачивши відьми́на, він широко розкрив рота.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу
— Ви? — пробелькотів. — Як же ж так? Ваші мечі…
— Власне. Мої мечі. Прошу їх повернути.
— Таже… таже… — Гоншорек похлинувся, схопився за груди і важко ловив повітря. — Таже я тих мечів не маю!
— Що?
— Не маю… — Обличчя Гоншорека почервоніло і скривилося, ніби в пароксизмі болю. — Забрали же ж…
— Тобто? — Геральт відчув, як його охоплює холодна лють.
— Забра… ли…
— Як то забрали? — Відьми́н схопив комірника за поли. — Хто забрав, псяюхо? Що це до дідька має означати?
— Квитанція…
— Власне! — Відьми́н відчув на плечі залізний стиск. Комендантка варти відштовхнула його від Гоншорека, який продовжував захлинатися.
— Власне! Квитанцію покаж!
Відьми́н не мав квитанції. Квитанція з камери схову зброї залишилася в його торбі. Торбі, конфіскованій судом. Як застава в рахунок витрат і можливих штрафів.
— Квитанція!
— Не маю. Але…
— Нема квитанції — нема мечів, — не дала йому закінчити комендантка. — Забрали мечі, не чув? Сам, видно, забрав. А сьодні пляски тут устроїв? Вимантити шось хочеш? Хрєн тобі. Вали звідси.
— Не вийду, поки…
Комендантка, не ослаблюючи стискання, відтягла Геральта і розвернула його. Обличчям до дверей.
— Здрисни.
Геральт не міг ударити жінку. Не мав, однак, жодних застережень щодо особи, котра мала плечі як у борця, пузо як перешнурований сальцесон і литки як у дискобола, а до всього цього ще й перділа як мул. Відіпхнув комендантку і з усієї сили стусонув її в щелепу. Своїм улюбленим правим хуком.
Решта завмерла, але тільки на секунду.






