ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Сезон гроз Анджей Сапковський Від кровопивців і від поторочів, Від інших довголапих страховидл І всього, що товчеться серед ночі, Нас, добрий Боже, вибави! Благальна молитва, відома як „The Cornish Litany”, датована XIV-XV ст. Кажуть, що поступ проганяє морок. Але завжди, завжди буде існувати темінь. І завжди буде в темряві Зло, завжди будуть у темряві ікла і пазури, смерть і кров. Завжди будуть істоти, що товчуться серед ночі. А ми, відьми́ни, є на те, щоби притовкти їх. Весемир з Каер Моргену Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися, щоб самому не обернутись на страховище. І коли довго дивишся у прірву, прірва також зазирає в тебе. Фрідріх Ніцше, «По той бік Добра і Зла» (пер. Анатолій Онишко) Заглядання у прірву вважаю цілковитим ідіотизмом. Є на світі безліч речей, набагато більш вартих того, аби в них заглядати. Горицвіт, «Півсторіччя поезії» Він жив лиш для того, щоби убивати. Лежав на нагрітому сонцем піску. Відчував коливання, що переносилися притисненими до землі волохатими сяжками та щетинками. Хоч коливання ще були далекі, Ідр відчував їх виразно і точно, на їх підставі був здатний визначити не лише напрям та ритм руху жертви, а й її вагу. Для більшості хижаків, що полювали подібним чином, вага здобичі мала першорядне значення – підкрадання, напад та переслідування означали витрату енергії, котра мусила бути компенсована енергетичною цінністю поживи. Більшість подібних до Ідра хижаків відмовлялася від нападу, коли здобич була замала. Але Ідр — ні. Ідр існував не для того, щоб їсти та продовжувати рід. Не для того був створений. Жив для того, щоби убивати. Обережно переставляючи членисті кінцівки, видобувся з ями, переповз через струхлявілий стовбур дерева, за два кроки проминув бурелом, як примара, промайнув галявину, впав у порослий папороттю пі

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Не допомогло. Пані стражниці, очевидно, з’їли сьогодні більше квасолі, ніж завжди. Набагато, набагато більше квасолі. Хтозна, може була неділя.

Одні — як зазвичай — їли. Інші були зайняті грою в кості. З появою відьми́на встали з-за столу. І оточили його.

— Відьми́нн, гля, — промовила комендантка, встаючи впритул. — Взяв і приперся.

— Їду з міста. Прийшов забрати свою власність.

— Як позволим, — друга стражниця штурхнула його ліктем, ніби ненароком, — то шо нам за то дасть? Проставиться, братан, треба, проставиться! Е, дєвки? Шо скажем, хай зробе?

— Хай кожну в голу жопу поцілує!

— В засос! І язиком вилиже!

— Та ну! Ше заразить чимось!

— Нє, ну мусе нам, — ще одна поперла на нього твердим, як каменюка, бюстом, — шось приятне зробить, нє?

— Пісеньку хай заспіва, — інша голосно перднула. — А мелодію під мій тон підбере!

— Або під мій! — наступна перднула ще голосніше. — Бо мій лучче звучить!

Решта дам аж за боки бралася від сміху.

Геральт проклав собі дорогу, стараючись не зловживати силою. В цей момент відчинилися двері камери схову і в них з’явився панок у бурій опанчі і береті. Комірник, Гоншорек, чи як там його. Побачивши відьми́на, він широко розкрив рота.

Читать дальше

Конец ознакомительного отрывка

Купить книгу

— Ви? — пробелькотів. — Як же ж так? Ваші мечі…

— Власне. Мої мечі. Прошу їх повернути.

— Таже… таже… — Гоншорек похлинувся, схопився за груди і важко ловив повітря. — Таже я тих мечів не маю!

— Що?

— Не маю… — Обличчя Гоншорека почервоніло і скривилося, ніби в пароксизмі болю. — Забрали же ж…

— Тобто? — Геральт відчув, як його охоплює холодна лють.

— Забра… ли…

— Як то забрали? — Відьми́н схопив комірника за поли. — Хто забрав, псяюхо? Що це до дідька має означати?

— Квитанція…

— Власне! — Відьми́н відчув на плечі залізний стиск. Комендантка варти відштовхнула його від Гоншорека, який продовжував захлинатися.

— Власне! Квитанцію покаж!

Відьми́н не мав квитанції. Квитанція з камери схову зброї залишилася в його торбі. Торбі, конфіскованій судом. Як застава в рахунок витрат і можливих штрафів.

— Квитанція!

— Не маю. Але…

— Нема квитанції — нема мечів, — не дала йому закінчити комендантка. — Забрали мечі, не чув? Сам, видно, забрав. А сьодні пляски тут устроїв? Вимантити шось хочеш? Хрєн тобі. Вали звідси.

— Не вийду, поки…

Комендантка, не ослаблюючи стискання, відтягла Геральта і розвернула його. Обличчям до дверей.

— Здрисни.

Геральт не міг ударити жінку. Не мав, однак, жодних застережень щодо особи, котра мала плечі як у борця, пузо як перешнурований сальцесон і литки як у дискобола, а до всього цього ще й перділа як мул. Відіпхнув комендантку і з усієї сили стусонув її в щелепу. Своїм улюбленим правим хуком.

Решта завмерла, але тільки на секунду.