ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Сезон гроз Анджей Сапковський Від кровопивців і від поторочів, Від інших довголапих страховидл І всього, що товчеться серед ночі, Нас, добрий Боже, вибави! Благальна молитва, відома як „The Cornish Litany”, датована XIV-XV ст. Кажуть, що поступ проганяє морок. Але завжди, завжди буде існувати темінь. І завжди буде в темряві Зло, завжди будуть у темряві ікла і пазури, смерть і кров. Завжди будуть істоти, що товчуться серед ночі. А ми, відьми́ни, є на те, щоби притовкти їх. Весемир з Каер Моргену Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися, щоб самому не обернутись на страховище. І коли довго дивишся у прірву, прірва також зазирає в тебе. Фрідріх Ніцше, «По той бік Добра і Зла» (пер. Анатолій Онишко) Заглядання у прірву вважаю цілковитим ідіотизмом. Є на світі безліч речей, набагато більш вартих того, аби в них заглядати. Горицвіт, «Півсторіччя поезії» Він жив лиш для того, щоби убивати. Лежав на нагрітому сонцем піску. Відчував коливання, що переносилися притисненими до землі волохатими сяжками та щетинками. Хоч коливання ще були далекі, Ідр відчував їх виразно і точно, на їх підставі був здатний визначити не лише напрям та ритм руху жертви, а й її вагу. Для більшості хижаків, що полювали подібним чином, вага здобичі мала першорядне значення – підкрадання, напад та переслідування означали витрату енергії, котра мусила бути компенсована енергетичною цінністю поживи. Більшість подібних до Ідра хижаків відмовлялася від нападу, коли здобич була замала. Але Ідр — ні. Ідр існував не для того, щоб їсти та продовжувати рід. Не для того був створений. Жив для того, щоби убивати. Обережно переставляючи членисті кінцівки, видобувся з ями, переповз через струхлявілий стовбур дерева, за два кроки проминув бурелом, як примара, промайнув галявину, впав у порослий папороттю пі

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

В ту ж мить заступився за тебе — ти ж у цьому не сумніваєшся. Поручився за твою порядність. Розповів про Єнніфер…

— Красно дякую.

— Стримай сарказм. Я мусив про неї розповісти, аби переконати кузена, що тутешня магічка зводить на тебе наклеп і очорнює через заздрість і ревнощі. Що все обвинувачення фальшиве, що ти ніколи б не опустився до махлювання з фінансами. В результаті мого заступництва Феррант де Леттенгоф, королівський інстигатор, найвищий за рангом судовий виконавець, вже переконаний у твоїй невинуватості…

— Щось мені так не здалося, — заявив Геральт. — Якраз навпаки. Я почував, що він мені не довіряє. Ні в справі гаданих махінацій, ані у справі зникнення мечів. Ти чув, що він казав про докази? Докази для нього фетиш. Доказом махінацій зрештою буде донос, а доказом містифікації з крадіжкою мечів — підпис Герланда з Риблі в журналі. До того ж та міна, з якою він мене застерігав від виїзду з міста…

— Ти до нього несправедливий, — заявив Горицвіт. — Я його знаю краще за тебе. Те, що я ручуся за тебе, для нього важливіше за дюжину роздутих доказів. А застерігав він слушно. Чому, як ти думаєш, ми обоє, він і я, поспішили до кордегардії? Щоб не дати тобі наробити дурниць! Кажеш, хтось тебе підставляє, фабрикує липові докази? То не давай цьому комусь до рук доказів незаперечних. А втеча була б саме таким доказом.

— Може, ти й маєш рацію, — погодився Геральт. — Але інстинкт підказує мені дещо інше. Мушу робити ноги, поки мене тут зовсім не оточили. Спершу арешт, потім застава, зразу після того — мечі… Що далі? Дідько, без меча почуваюся як… як равлик без шкаралупи.

— Як на мене, ти занадто цим переймаєшся. Зрештою, що, тут мало крамниць? Махни на ті мечі рукою і купи собі інші.

— А якби в тебе украли твою лютню? Здобуту, як пам’ятаю, при доволі драматичних обставинах? Ти б не переймався? Махнув би рукою? І пішов купити собі інші у крамниці за рогом?

Горицвіт рефлекторно стис пальцями лютню і повів довкола зляканим поглядом. Утім, жоден із перехожих не виглядав на потенційного викрадача музичних інструментів і не виявляв нездорового зацікавлення його унікальною лютнею.

— Ну так, — зітхнув поет. — Розумію. Як і моя лютня, мечі для тебе єдині у своєму роді й незамінні. До того ж… Як ти казав? Зачаровані? Спричиняють магічну імпотенцію… До дідька, Геральте! Ти мені зараз це кажеш? Я ж часто перебував у твоїй компанії, на відстані витягнутої руки від тих мечів! А то й ближче! Тепер все ясно, розумію… Не так давно я мав, холера, деякі труднощі…

— Заспокойся. Імпотенція — вигадка. Я придумав це зразу, розраховуючи на те, що чутка розійдеться. Що злодій злякається…

— Як злякається, то негайно втопить мечі в гноївці, — влучно констатував бард, все ще трохи блідий. — І ти їх вже ніколи назад не отримаєш.