В ту ж мить заступився за тебе — ти ж у цьому не сумніваєшся. Поручився за твою порядність. Розповів про Єнніфер…
— Красно дякую.
— Стримай сарказм. Я мусив про неї розповісти, аби переконати кузена, що тутешня магічка зводить на тебе наклеп і очорнює через заздрість і ревнощі. Що все обвинувачення фальшиве, що ти ніколи б не опустився до махлювання з фінансами. В результаті мого заступництва Феррант де Леттенгоф, королівський інстигатор, найвищий за рангом судовий виконавець, вже переконаний у твоїй невинуватості…
— Щось мені так не здалося, — заявив Геральт. — Якраз навпаки. Я почував, що він мені не довіряє. Ні в справі гаданих махінацій, ані у справі зникнення мечів. Ти чув, що він казав про докази? Докази для нього фетиш. Доказом махінацій зрештою буде донос, а доказом містифікації з крадіжкою мечів — підпис Герланда з Риблі в журналі. До того ж та міна, з якою він мене застерігав від виїзду з міста…
— Ти до нього несправедливий, — заявив Горицвіт. — Я його знаю краще за тебе. Те, що я ручуся за тебе, для нього важливіше за дюжину роздутих доказів. А застерігав він слушно. Чому, як ти думаєш, ми обоє, він і я, поспішили до кордегардії? Щоб не дати тобі наробити дурниць! Кажеш, хтось тебе підставляє, фабрикує липові докази? То не давай цьому комусь до рук доказів незаперечних. А втеча була б саме таким доказом.
— Може, ти й маєш рацію, — погодився Геральт. — Але інстинкт підказує мені дещо інше. Мушу робити ноги, поки мене тут зовсім не оточили. Спершу арешт, потім застава, зразу після того — мечі… Що далі? Дідько, без меча почуваюся як… як равлик без шкаралупи.
— Як на мене, ти занадто цим переймаєшся. Зрештою, що, тут мало крамниць? Махни на ті мечі рукою і купи собі інші.
— А якби в тебе украли твою лютню? Здобуту, як пам’ятаю, при доволі драматичних обставинах? Ти б не переймався? Махнув би рукою? І пішов купити собі інші у крамниці за рогом?
Горицвіт рефлекторно стис пальцями лютню і повів довкола зляканим поглядом. Утім, жоден із перехожих не виглядав на потенційного викрадача музичних інструментів і не виявляв нездорового зацікавлення його унікальною лютнею.
— Ну так, — зітхнув поет. — Розумію. Як і моя лютня, мечі для тебе єдині у своєму роді й незамінні. До того ж… Як ти казав? Зачаровані? Спричиняють магічну імпотенцію… До дідька, Геральте! Ти мені зараз це кажеш? Я ж часто перебував у твоїй компанії, на відстані витягнутої руки від тих мечів! А то й ближче! Тепер все ясно, розумію… Не так давно я мав, холера, деякі труднощі…
— Заспокойся. Імпотенція — вигадка. Я придумав це зразу, розраховуючи на те, що чутка розійдеться. Що злодій злякається…
— Як злякається, то негайно втопить мечі в гноївці, — влучно констатував бард, все ще трохи блідий. — І ти їх вже ніколи назад не отримаєш.






