Коли я вичуняв настільки, що міг ходити без палиці, мене направили працювати, та, як травмованому, дали легшу, ніж у бригаді, роботу. Був там на всю копальню один екскаватор. Цей екскаватор міг пересуватися тільки по дуже рівній дорозі. Якщо він наїжджав хоч на маленький горбочок чи вибоїну, ланцюги його гусениць рвалися, і він зупинявся. Отож тому екскаватору треба було ретельно вирівнювати дорогу. На ту роботу й направили мене. Нас, троє зеків, лопатами, кайлами й ломами вирівнювали йому дорогу. А коли екскаватор працював на одному місці, ми сиділи без діла. На такій роботі вже можна було існувати. Хоч голод нас мучив так само, як і у вибої, а цинга не покидала нас, зате зникла загроза загинути від виснаження чи бути розстріляному за невиконання норми.
На початку сорокового року мені прийшло звільнення. Це був час, коли Єжова було усунено від влади, і засуджених за явно сфабрикованими справами звільняли. Разом зі мною в нашому таборі було звільнено ще кількох людей, та не було серед них нікого з тих, кого привезли разом зі мною з Києва, бо всіх їх уже не було серед живих. Прийшло звільнення і Михайлові Лиху. Про це мені розповів днювальний барака. Його викликав «опер» (тобто, оперативний уповноважений) і допитувався, чи не знає він, де тепер Михайло.
Хоч мене було звільнено від ув’язнення, та не було звільнено від Колими. Нікого з колишних в’язнів тоді не випускали з цієї землі, відгородженої від світу морями та горами. Ми, звільнені з ув’язнення, змушені були працювати на тій же копальні, лише жили не за колючим дротом. Перевага наша над в’язнями була в тому, що зникла небезпека опинитись в «серпантинці». Такою поетичною назвою на Колимі називали табори, звідки ніхто не виходив живий. Там щоночі запускали трактори і під гуркіт їхніх моторів стріляли визначену партію людей.
Визволився я з цього морозяного пекла аж під осінь року 1942—го, коли мене мобілізували на війну.
Після закінчення війни, демобілізувавшись із Берліна, я побував у Києві. Виникла в мене думка розшукати рідню Михайла, розповісти все про нього. Та тут же цю думку заперечувала друга думка. А чи добре це буде? Може, живі ще його батько й мати? Як вони сприймуть це? Як подіє моя розповідь на них? Чи не зведе вона їх передчасно в могилу? Може, вони мають якусь іншу думку про долю свого сина? Може, сподіваються на його повернення?
Міркуючи так, я не наважився тоді розшукати рідню Михайла. Ну, а тепер, думаю, розповісти можна, і не лише для його рідні, а й для всіх тих, хто не схильний до забуття нашого минулого. Водночас хочу нагадати тим, кого оминули сіті сталінських людоловів, якою ціною створювався достаток їхнього життя.
м. Нова Каховка, селище Дніпряни
Я знав цього злодія, бо довелося мені разом з ним побувати у РУРі.






