Та буває на Колимі, зокрема на крайній півночі, де був наш табір, мороз і поза сімдесят градусів. Такий мороз витерпіти важко. Тоді від того морозу стоїть туман — повітря розряджається, не дає дихати, той туман спирає дух. Проте і за таких морозів ніколи не припиняли роботи.
Ми стріпали із себе сніг і пішли. Злодій попереду, а я за ним. Сніг був не дуже глибокий, нижче колін, так що йти було не надто важко. Йшов я слід у слід за злодієм, і мені
було легше,
ніж йому. Пройшовши кілька гін, ми побачили вдалині на горі світло.
— Ото воно, — сказав злодій, обернувшись до мене.
— Далеченько, — відказав я.
— Нічого. Потрудимося тепер, та зате потім підхарчуємося.
Коли ми підійшли до сопки, то побачили на горі кілька довгих скирт, обгороджених колючим дротом. В одному кутку загороді стояла вишка, а з боків її розливалося світло прожекторів на скирти.
— Треба нам підійти так, щоб ми не потрапили у промінь юпітера, бо тоді нам хана тут, — сказав злодій, і ми зайшли у тінь скирт.
Коли ми вилізли на гору, нам стало видно на вишці фігуру людини, що спрямовувала дуло гвинтівки, а може, й кулемета, на скирти, у наш бік.
— Бач, як стережуть своє добро, — прошепотів злодій. Крізь дротяну огорожу ми пролізли легко й підійшли до скирти. Її було вкрито брезентом. Розгорнули сніг унизу й підняли край брезента.
Ставши на коліна, ми хапливо попростягали свої руки під брезент, та… пальці намацали не консерви, а людські голови й ноги.
— Оце консерви! — вирвалося з мене на повний голос.
Гірко признаватися тепер, а признаватися треба. Я нітрохи не був вражений скиртами людських трупів. Надто багато довелося мені побачити смертей до того, та й за мною самим смерть ходила щодня слідом. Серце моє не збентежилося, душа не заридала.
Я знав, чиї тіла лежать у цих скиртах. Тут були останки людей великого розуму й таланту — вчених, академіків, письменників, поетів. Вони помирали не лише від тілесних мук, а ще більше від душевних страждань із жалю, що разом з їхнім життям гинуть їхні великі задуми, наукові відкриття, задумані, але ненаписані твори. Тут були щирі патріоти багатьох народів, що помирали з невгаваючою тривогою за долю своїх земляків. Тут були священики різних вірувань, які помирали, вимолюючи в Бога милосердя не так для себе, як для своїх паств. Тут були досвідчені політичні діячі, які ніяк не могли зрозуміти, чому влада замість того, щоб скористатися їхніми порадами, кинула їх на цю страшну загибель. Були тут визначні командири Червоної Армії, що у кривавих боях відстоювали владу робітників і селян. Вони ніяк не могли взяти собі в тямки, чому з ними так жорстоко повелася та влада, за яку вони не шкодували свого життя. Були тут селяни й робітники, червоноармійці й червоно-флотці, студенти, такі як я.






