ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Та буває на Колимі, зокрема на крайній півночі, де був наш табір, мороз і поза сімдесят градусів. Такий мороз витерпіти важко. Тоді від того морозу стоїть туман — повітря розряджається, не дає дихати, той туман спирає дух. Проте і за таких морозів ніколи не припиняли роботи.

Ми стріпали із себе сніг і пішли. Злодій попереду, а я за ним. Сніг був не дуже глибокий, нижче колін, так що йти було не надто важко. Йшов я слід у слід за злодієм, і мені

було легше,

ніж йому. Пройшовши кілька гін, ми побачили вдалині на горі світло.

— Ото воно, — сказав злодій, обернувшись до мене.

— Далеченько, — відказав я.

— Нічого. Потрудимося тепер, та зате потім підхарчуємося.

Коли ми підійшли до сопки, то побачили на горі кілька довгих скирт, обгороджених колючим дротом. В одному кутку загороді стояла вишка, а з боків її розливалося світло прожекторів на скирти.

— Треба нам підійти так, щоб ми не потрапили у промінь юпітера, бо тоді нам хана тут, — сказав злодій, і ми зайшли у тінь скирт.

Коли ми вилізли на гору, нам стало видно на вишці фігуру людини, що спрямовувала дуло гвинтівки, а може, й кулемета, на скирти, у наш бік.

— Бач, як стережуть своє добро, — прошепотів злодій. Крізь дротяну огорожу ми пролізли легко й підійшли до скирти. Її було вкрито брезентом. Розгорнули сніг унизу й підняли край брезента.

Ставши на коліна, ми хапливо попростягали свої руки під брезент, та… пальці намацали не консерви, а людські голови й ноги.

— Оце консерви! — вирвалося з мене на повний голос.

Гірко признаватися тепер, а признаватися треба. Я нітрохи не був вражений скиртами людських трупів. Надто багато довелося мені побачити смертей до того, та й за мною самим смерть ходила щодня слідом. Серце моє не збентежилося, душа не заридала.

Я знав, чиї тіла лежать у цих скиртах. Тут були останки людей великого розуму й таланту — вчених, академіків, письменників, поетів. Вони помирали не лише від тілесних мук, а ще більше від душевних страждань із жалю, що разом з їхнім життям гинуть їхні великі задуми, наукові відкриття, задумані, але ненаписані твори. Тут були щирі патріоти багатьох народів, що помирали з невгаваючою тривогою за долю своїх земляків. Тут були священики різних вірувань, які помирали, вимолюючи в Бога милосердя не так для себе, як для своїх паств. Тут були досвідчені політичні діячі, які ніяк не могли зрозуміти, чому влада замість того, щоб скористатися їхніми порадами, кинула їх на цю страшну загибель. Були тут визначні командири Червоної Армії, що у кривавих боях відстоювали владу робітників і селян. Вони ніяк не могли взяти собі в тямки, чому з ними так жорстоко повелася та влада, за яку вони не шкодували свого життя. Були тут селяни й робітники, червоноармійці й червоно-флотці, студенти, такі як я.