ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Мені не приснилися ті мерці, яких я бачив наяву. Мені приснилося, що я великою дерев’яною ложкою їв пшоняну кашу з консервної банки.

На верхних нарах нашого барака недалеко від мене спав татарин. Це був не кримський татарин, а казанський. Білявий, в рисах його обличчя не було жодних азійських ознак. Ніхто не визнав би його за татарина, якби він сам у розмові час від часу не нагадував про своє національне походження. Його поважали в’язні в бараці, його шанували за те, що він безпомилково розгадував сни. Я до нього не звертався зі своїми снами, бо мені вони снилися дуже рідко, а коли й снилися, то були дуже невиразні. Та ось у найлютішу колимську зиму, на початку 1940 року, мені приснився виразний сон. Приснилося мені, що до мене прилетіло семеро голубів і всі семеро сіли мені на плечі. Вранці я розповів свій сон татаринові, він розгадав його відразу:

— Через сім днів ти будеш на волі.

— Та як? — не повірив я йому. — У мене попереду ще майже половина строку.

— Ну ось пройде сім днів, тоді побачиш, що означав твій сон, — відповів мені татарин без найменшого сумніву в правдивості своєї відгадки.

Та я не сказав татаринові того, що на всіх тих сімох голубах, що сіли мені на плечі, було темне пір’я. Не сказав йому цього тому, що не повірив у його відгадку.

Я працював тоді в шурфах геологічної розвідки. Робота була важка, на морозі. У ямі розміром метр на півтора треба було в чотирьох кутках видовбувати дучки на сімдесят сантиметрів завглибшки. Рукавиці нам давали пошиті зі старих зеківських фуфайок. Залізо лома було набагато холодніше від повітря, і його мороз проникав крізь збиту вату моментально, пронизував мої пальці й долоні до кісток. Порятунок був тільки в тому, щоб якнайшвидше видовбати дучки і, опираючись спиною в одну стіну, а ногами в іншу, видряпатись на гору, де можна було трохи побігати, розігріти руки й ноги, що теж дубіли у старих латаних валянках. Коли дучки були готові, приходив підривник. Його кликати не треба було. Він зі свого сховку бачив, коли з якого шурфу вилазить копач. Підривник у видовбані дучки закладав амонал, підводив бікфордів шнур і, видряпавшись на поверхню, запалював його. Стався вибух. Невеликі грудки вилітали догори, а великі залишалися на дні ями. Як тільки дим від вибуху розвіювався, я знову залазив у шурф. Рвані шматки вічної мерзлоти викидав нагору лопатою з коротким держаком (з довгим держаком там ніяк було орудувати). І знову брався за лом, щоб довбати дучки.

Читать дальше

Того дня на розводі до мене підійшов Алі Алієв. Це був молодий узбек, трохи старший від мене. Він був не з нашого барака, проте я знав його. Це був юнак незвичайної краси, узбецькі риси його обличчя не применшували, а збільшували його вроду. Він був стрункий і чепурно вбраний.