ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Нас із поспішно сфабрикованими звинуваченнями кинули на Колиму з чисто практичних міркувань, аби використати молоду силу на видобуванні золота, щоб з його допомогою можна було швидше здійснювати світову революцію, боротися проти експлуатації людини людиною.

Читать дальше

Я знав, що за кожним з цих нещасних ллються сльози матерів, дружин, дітей, вибухають скорботні страждання батьків, братів та сестер.

Про все це я не думав тоді, стоячи на колінах у снігу перед головами й ногами заморожених мерців. Ця безкрая людська біда не зворушила тоді мого серця, воно в мене давно зашкарубло, в ньому не залишилося місця ні для обурення, ні для співчуття. Стан жалюгідного безнадійного животіння наблизив нас до подоби худоби. Замість обурення та співчуття, і мене, і злодія, охопила пекуча прикрість за те, що ми ошукалися, не добули собі поживи.

Ми повставали з колін, подивилися на вишку, на фігуру, що була на ній. Вона стояла непорушно.

— Щось той вохровець нітрохи не ворушиться. Не може бути, щоб він у такий мороз не тупцював, хоч на ньому й нові валянки, — сказав злодій.

— Може, то бутафорія якась, — висловив свою думку я. Ми вийшли з-під тіні на світло. Вохровець не ворушився. Ми підійшли ближче до вишки і побачили закам’яніле обличчя людини, перед якою була не гвинтівка і не кулемет, а уламок дровиняки.

— Мертвяка поставили, — сказав злодій.

— А навіщо їм ця бутафорія? Хіба потрібні комусь ці заморожені трупи? Та ж їх і вовки не вгризуть, бо вони перемерзли на камінь, — міркував я вголос.

— З них вовкам ніякої поживи не буде і тоді, як розмерзнуться вони, бо на мертвих зеках, як і на нас живих, самі кістки та шкіра.

— А стережуть вони їх не від вовків, а від людських очей, — відповів на моє міркування злодій.

— Мабуть, довгенько доведеться лежати їм тут?

— Авжеж. Доки не розмерзнеться земля. Хіба схоче начальство витрачати амонал на риття могил у мерзлоті для зеківських кісток?

Ішли ми назад з понуреними головами. Тепер уже я йшов попереду, а злодій за мною. Я докоряв йому за те, що він мене піддурив.

— Чому ж ти добре не вивідав, що там лежить? — питав я його. Скільки часу стратили марно, наморилися як!

— Та то мені мій кореш сказав, що там консерви, — виправдовувався злодій.

— Чого ж ти з тим корешем не пішов, а мене завербував на це діло?

— Бо його ще не випустили з РУРу.

— Ну ото, як вийде, то ти йому не кажи, що ми там побували. Хай сходить ще й він туди.

— Я йому скажу, що ми там набрали консервів.

— Ага, хай піде ще він та набереться консервів. Консерви на сопці! Та такими консервами вся Колима покрита. Хіба чекісти дурні виставити тобі консерви на сопку? Та вони їх бережуть разом зі своїми кулеметами!

Я зайшов у барак, ледве пересуваючи ноги, поскидав з себе одяг на підлогу з жердин і заліз на своє лігво.