ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

На відміну від своїх земляків-узбеків, на яких від незвичної їм малокалорійної та безвітамінної їжі, виснажливої праці й лютих морозів дуже швидко нападали цинга і дистрофія, що обертали їх у «доходяг» і вкорочували їм віку, Алієв тримався міцно. Колись, ще влітку, він розповів мені про себе, що він закінчив Всесоюзну тімірязівську сільськогосподарську академію, та працював не довго, незабаром його забрали…

Яку роботу виконував він в ув’язненні, я не знав, знав тільки, що він не належав до «придурків».

Алієв підійшов до мене і спитав, чи я не в бригаді тепер працюю.

— Ні, не в бригаді, — відповів я йому. — Я тепер довбаю шурфи.

— То тобі все одно, де відпрацювати день, аби акцепт на тебе дали? — спитав він мене (акцепт — це підтвердження того, що в’язень відпрацював день).

— Безперечно, — відповів я йому.

— Я тепер вожу з лісу дрова для бойлерів, — пояснював він мені. — Числюся я там вантажником, проте я не навантажую машину, і не розвантажую її. У лісі вантажать лісоруби, а розвантажують кочегари бойлерів. Я хочу піти на сьому дільницю. Там я в своїх земляків виміняю за хліб верблюжі ковдри. Тут я продам їх за харчі. То, може, ти сьогодні поїздив би на машині замість мене? Акцепт на тебе дадуть. А я потім з тобою харчами поділюся.

— Гаразд, — погодився я.

Ми з Алієвим підійшли до того місця, де під схилами гори одні роботяги гарячою парою бойлерів розморожували породу вічної мерзлоти, другі набирали ту породу в маленькі коритця, видовбані з суцільного дерева, і під струмом теплої води з бойлерів вмілими порухами своїх рук відмивали крихти золота від землі. Там стояла вантажна машина, за кермом її сидів водій.

— Сьогодні він замість мене возитиме дрова, — сказав водієві, коли ми підійшли до нього. Водій хитнув головою на знак згоди. Це була не робота, а саме блаженство. У кабіні водія було тепло, за навантаження і вивантаження я й не брався.

Я не вилазив з кабіни ні в лісі, ні біля бойлерів. Це був чудовий відпочинок мені за всі роки каторги. Тоді на Колимі нам не давали відпочивати не то що дня, а й хвилини. Ми працювали взимку по 12 годин надень, а влітку нам часто продовжували робочий день до 16 годин. Ми не мали жодних вихідних. Ми навіть не знали, коли який день, бо в таборах не було ні радіо, ні преси. Реченець в’язня заповнювався суцільною безпросвітною роботою, яку він виконував у напівголодному стані. Отож, їздячи на машині і більше нічого не роблячи, я відчував таке задоволення, яке тепер мені навіть важко передати.

Закінчився робітний день. Це вже була глибока ніч. На Колимі робітний день з календарним днем дуже не співпадає. Якщо в пору короткого літа там не буває ночей, то взимку дні стають дуже короткі, до чотирьох годин. Отож закінчилася робота за темної ночі.