ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Я зібрався йти до табору (тоді на роботу й з роботи ми ходили без конвою). Та коли я виходив з дільниці, дорогу мені перепинив нарядчик. Нарядчиком у нас був злодійчук із Москви. Він мав дві клички — Чума і Москва. На обидві він озивався охоче.

— Де ти працював? — спитав мене Чума.

— Я возив дрова з лісу до бойлерів, — відповів йому я.

— На тебе акцепту нема.

— Як то нема? Має бути.

— Ану ходім до контори.

Ми зайшли до дільничної контори. Там за дерев’яним бар’єрчиком сиділи при столі начальник дільниці Решетніков і прораб Махно. Махно відбув семирічне ув’язнення, з Колими його не випустили, бо тоді нікого не випускали звідти з тих, хто відбував там свій термін ув’язнення, а дали йому посаду прораба на дільниці. Решетніков сам приїхав на Колиму, завербувався заробляти гроші. Про таких там казали: «Ті, що приїхали по довгі рублі».

— На нього акцепту нема, — сказав їм Чума, та вони обоє байдуже подивилися на нас і сиділи мовчки.

— Де ти працював? — ще раз спитав мене Чума.

— Я возив дрова до бойлерів, — відповів йому я. Махно бачив, як я їздив на машині, проте нічого не казав. Чума зняв зі своєї голови шапку До навушників тієї шапки були пришиті довгі ремінці.

— Де ти працював? — ще раз спитав мене Чума.

— Я возив дрова з лісу

Чума з розмаху хльоснув мене по обличчю ремінцями своєї шапки. Мене обпекло, як ударом батога.

— На тебе акцепту нема! — І ще раз удар по обличчю.

Читать дальше

— Нема на тебе акцепту! — І удари ремінців раз по раз посипалися на моє обличчя.

— А чого це ти, студент (так називали мене на Колимі), стоїш і терпиш, — обізвався Махно. — Він тебе б’є, а ти мовчки терпиш.

— Ай справді. Чи ти битися не вмієш? — додав Решетніков. їм, видно, нудно було сидіти там, то вони й подумали собі — хай поборюкаються, а ми втішимося, дивлячися на їхнє борюкання. А я собі подумав: «Якщо ви мене заохочуєте до бійки, то чому мені не вліпити цьому придуркові».

І я йому вліпив, вліпив по щелепах. Та я не виважив свого удару. Чума впав, поваливши дерев’яний бар’єрчик, а з його рота на підлогу потекла кров. Махно витяг із аптечки, що висіла на стіні, жмут вати і почав витирати кров з обличчя Чуми, а Решетніков підійшов до телефону й закрутив ручку. Він дзвонив на вахту, викликав вохровців (озброєних охоронців), щоб прийшли по мене. Що йому відповіли з вахти, я не чув, та тільки за хвилину він одягнувся в кожух і сказав мені:

— Ходімо.

Йшли ми витоптаною зеками дорогою між снігових кучугурів, я попереду, а Решетніков за мною. До вахти було кілометрів зо три. За весь час дороги Решетніков не промовив до мене ні слова, і я його ні про що не питав. На вахті він зайшов у кімнату вохровців, наказавши мені стояти в коридорі.

Вохровці — озброєні охоронці. їхнім обов’язком було стерегти табір.