ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Вони його стерегли з чотирьох кутів на вишках і біля табірних воріт. В їхній обов’язок входило конвоювання і вартування в’язнів, покараних карцером чи РУРом. У їхній обов’язок входило розстрілювати. Часті розстріли на Колимі, відсутність будь-якої відповідальності за життя в’язня і навпаки, заохочення начальства до вбивства в’язнів витворило з цих вохровців осіб з патологічною тягою до пролиття крові. Були серед них такі, що мучилися, як наркомани без наркотиків, доки не вбивали людину і не надивилися на її кров. Такі свої акції вони вчиняли під час конвоювання в’язнів або під час вартування на вишці, де вони навмисне провокували свої жертви на порушення норм ув’язнення. Найбільше славився такими вчинками в нашому таборі вохровець Морозов. В’язні остерігалися попадати під його конвоювання, обминали ту вишку, на якій він стояв. Решетніков вийшов, а мені наказано було зайти до вахтерської кімнати. Там при столі їх сиділо четверо. Серед них був і Морозов.

— Так ти вже нарядчиків б’єш?! — з притиском на словах вимовив старший з них, тримаючи в руках списаний сірий папірець — ордер на карцер.

Я мовчав.

— Тепер нарядчиків б’єш, а потім перейдеш на нас?!

Я мовчав.

— Четверо суток карцеру тобі за нарядчика. Морозов! Веди його у карцер, — сказав старший, подаючи йому ордер.

Морозов похапцем сховав папірця у кишеню і вхопився за карабіна.

— Ходім!

Дорога до карцера — це глибока траншея в снігу, в якій ледве могли розминутися дві людини. Щойно ми відійшли кілька кроків від вахти, як Морозов скомандував мені:

— Бігом!

Та я не побіг, я йшов поволі.

— Бігом!!!

Я не біг.

— Я сказав бігом!

І удар прикладом по спині. Від несподіванки я затупцював швидше, та відразу схаменувся.

— Бігти не можна, — сказав мовчки сам собі. — Уб’є і скаже, що я тікав. Удари посипалися на мої плечі й спину, та я не біг.

Коротка перерва — і брязкіт затвора карабіна. Кулю для мене загнано в дуло. Ось де спіткала мене моя смерть. Блискавично промайнуло в моїй уяві семеро голубів, ті, що прилітали до мене уві сні. «За сім днів ти будеш на волі», — німо прозвучали в моїх вухах слова татарина. Я став.

— Що ж ти робиш? — сказав я Морозову, обернувшись до нього лицем. — Мені залишилося сім днів до свободи, а ти мене вбиваєш.

Дивно, але це подіяло на ката, він опустив карабіна.

Морозов допровадив мене до карцеру. Там з мене зняли фуфайку і завели в невелике приміщення, збите з колод. У приміщенні карцеру було темно і холодно, як надворі. Крізь уривки променів світла, що мляво проникали крізь щілини сусіднього приміщення, я розгледів трьох людей, які лежали на підлозі й тулилися один до одного.

— Лягай до нас, — почув я голос з підлоги. Я опустився на підлогу й притулився до крайнього. Я зрозумів, що це туління — єдиний порятунок від замерзання.