ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

У стінах, збитих з колод, були щілини, крізь які проникав у приміщення сорокап’ятиградусний мороз. Ми так лежали день і ніч. Найтепліше було тим, хто лежав усередині, тому ми час від часу мінялися місцями. Вставали ми тільки на обід. Обід — це склянка води й сто грамів хліба. Цей харч нам видавали крізь віконце сусіднього приміщення раз на день. Та пройшло три дні, і моїх співв’язнів повипускали. Я залишився сам на сам із колимським морозом. Це була найтяжча карцерна тортура для мене. Та я її витримав. І знову я в шурфі. Відпрацював день, другий, вийшов на роботу І на третій день, тобто на восьмий день після мого віщого сну. Видовбав одну лунку, другу, третю, почав четверту, глянув угору і побачив над собою обліковця Васька. Васьком його називали за його лагідну вдачу та невеликий зріст. Отож я побачив над собою обліковця Васька, того самого Васька, в якого місяць тому закінчився десятирічний термін ув’язнення. Тоді його викликали в контору і дали зелений папірець, де повідомлялося про його звільнення від ув’язнення. Та радість його була дуже короткою. Тут таки йому подали червоного папірця, де повідомлялося, що йому додається новий десятирічний термін ув’язнення. Я пригадую, в якому розпачі він тоді прийшов із тієї контори і як тяжко він страждав після того. Та таких, як Васько, тоді на Колимі було багато. В той час мало кого з політв’язнів звільняли, після відбуття терміну покарання, переважно, так як Васькові, слідом за зеленим папірцем подавали червоний.

Читать дальше

Отож тоді, якраз на восьмий день після мого бачення уві сні сімох голубів, наді мною стояв Васько і весело усміхався.

— Кидай лома, студенте, й вилазь з ями, тобі свобода прийшла, — сказав він мені. Він, бідний, радів із чужої свободи.

Я кинув лома і видряпався нагору. Васько розказав мені, в який кабінет слід зайти в конторі, і я пішов.

Зайшов я в другий кабінет з правого боку коридору. Там за столом сиділа огрядна дама. Дама була така огрядна, що не вміщалася на одній табуретці. Під нею було дві табуретки. Вона спитала мене, яке моє прізвище, і веліла сісти на лавці перед столом.

Дама здивувала мене не лише своєю огрядністю, а й своєю мовою. Риючись у шухлядах стола, шукаючи, очевидно, мою справу, вона рясно пересипала свою мову матюками й огидними вульгаризмами, такими, які я досі чув тільки від злодіїв-рецидивістів. Та ще від вохровців. Ні, вона не мене банітувала. Ці слова вилітали з її рота ніби мимоволі, ніби як підтвердження того, про що вона думала. І я здогадався, що матюки в її мові — це опора її мислення.

Нарешті знайшла вона мою справу, витягнула з шухляди учнівський зошит, вирвала з нього один аркуш, склала його вчетверо і розрізала ножем на чотири частини. Під час цієї роботи вона теж не припиняла свого матюкання.