ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Лише на соломі валялися три зім’яті пілотки, а під стіною лежав кисет з махоркою. Я підняв його. Він був новий, недавно пошитий з оксамиту вишневого кольору. З одного боку на ньому було вишито червону троянду з зеленими листочками, а з другого боку слова «Пам’ятай Галю».

«Саме тоді, коли мене лупцював майор, хлопців розстрілювали», — подумав я і впав знесилений на солому.

Опівдні знову мене привели до кабінету майора. Там уже сидів наш комзвод.

— Що говорив Хабарко про нашу військову техніку? — спитав майор комзвода.

— Учора за сніданком він говорив, що наші літаки криті фанерою, а німецькі бронею.

— Ну, ти й тепер ще будеш відпиратися? — спитав мене майор.

— Не говорив я цього, — відповів я. — А комзвод говорить так тому, що він давно на мене зуби точить, бо я одного разу підсміхнувся з нього, як він лазив по-пластунськи.

— Мм-ги, — прогугнявив майор, відчинив двері й комусь хитнув головою.

До кабінету зайшло четверо солдатів з нашого взводу

— Сідайте, — сказав їм майор, вказавши на лавку під стіною.

— Ви чули, як Хабарко учора за сніданком говорив, що наші літаки криті фанерою, а німецькі бронею? — спитав він їх.

Читать дальше

— Я не чув, — сказав Дубовенко.

— І я не чув, — відповів Георгадзе.

— І я не чув, — добавив Оганесян.

— І я не чув, — сказав Насибулія.

— Виведіть його, — сказав у двері майор. І мене двоє сержантів перевели в порожню кімнату.

Увечері мене привезли назад на фронт у нашу роту. А за день німці знову натисли, і ми відступали без всякого ладу. Скачучи між розривами мінометних набоїв, я тікав, щоб сховатися у байраці, що бовванів попереду.

— Хабарко! Хабарко! — почув я благальний голос позад себе й зупинився і став на весь зріст, зневажаючи розриви мін і посвист куль довкола мене. Гукав мене комзвод. Він лежав біля вирви, напівзасипаний землею.

— Підбери мене, Хабарко, — благав він. — Мені ногу відірвало.

— Я тебе можу тільки пристрілити, — сказав я й повернув дуло автомата на нього. Глянувши на його мерзенне, перекривлене страхом обличчя, я передумав.

— Ні, я не можу тебе й пристрілити, кулі на тебе шкода. Хай тебе німці добивають.

Із щербиною в роті я вже воював не довго.

«Як так нас шанують тоді, коли ми за них голови свої кладемо, то як вони нас шануватимуть тоді, коли війни не буде?» — думав я.

І я за першої нагоди проголосував з траншеї лівою рукою. Німецький снайпер влучив мені якраз у зап’ястя. За інших обставин, може, й не треба було так багато руки відтинати, а може, можна було б і повністю руку зберегти, та як нас, усіх поранених у ліву руку, у шпиталі було не менше півсотні, то лікарі зі злості чикрижили якнайбільше кісток. Оце й мені вони відхопили руку по самий лікоть.

Феодосія, 1960

Ось він сидить переді мною в неглибокій траншеї.